— Їду у Львів до екстрасенса. Хочу, аби на спіритичному сеансі викликав душу мого онука. Останній рік для мене не життя, а суцільний кошмар. Не знаю, як далі жити, — каже 53-річна Галина Якубовська з райцентру Старий Самбір на Львівщині.
Cидить на лавці в електричці "Самбір—Львів". До кінцевої зупинки залишилося півгодини. У лютому торік вона поховала 14-річного онука Максима. Звинувачує себе у його смерті.
— Моя донька Олена народила Максимка одразу після школи 17-річною. На випускному вже з животом була. З чоловіком тільки розписалися, шлюбу не брали. А в хаті, де нема Бога, нема й життя доброго, — витирає сльози.
— Її чоловік до себе додому забрав. Спочатку непогано жили, він на заробітки у Росію їздив, — розповідає Галина Іванівна. — Потім запив. Бувало, сутками ночувати не приходив. Олена від людей скривала, що він на неї руку піднімав. Не витримала, коли малого побив. До мене з дитиною перебралася.
— Якось до мого чоловіка в гості приїхав його колишній армійський сослуживець із сином. Той молодий собі Оленку сподобав, зачастив у гості. Через півроку заміж покликав. Коли вони до нього перебралися, вітчим став дитину недолюблювати. Олена доньку народила, — Галина Іванівна поправляє на голові чорну хустку. З-під неї виглядає пасмо сивого волосся.
— Минулого літа Максим до мене приїхав, — говорить. — Казав: бабцю, я трохи у тебе попрацюю. Мама в декреті, грошей бракує. У вітчима не хочеться брати. Мені серце кров'ю обливалося. Дивлюся, хлопці у дворі м'яча ганяють, а Максимко в лісі пропадає. Суницю збирав, ожину, гриби на базар возив. Собі купить футболку і сестричці іграшку. Казала: Максимко, ти тяжко працюєш, усе на себе трать. А Соломійка має тата, хай він їй купує. Але то дуже сердешна дитина була. Перед Новим роком знову приїхав. Ялинки електричкою до Львова возив. Через місяць на річку пішов, хотів рибки наловити. Мені тоді дурний сон снився: ніби я груддю немовля годую. Знала, що такі сни до біди сняться, але від дитини не відвернула нещастя, — схлипує.
— Він ополонку прорубав посеред річки. Лід скрес, і Максимко пішов під воду. Якби його хтось одразу побачив, то врятували б. Рибалки на то місце через півгодини прийшли. Максимка вже не було. Кажуть, що Бог забирає найкращих. Але як нам тепер без нього жити? Перед роковинами приснився Максимко в ромашках. Каже до мене: тут добре, але трохи мокро. Ти більше за мною не плач. А я не можу. То ж моя вина. Як Олена собі життя влаштувала, мені треба було Максимка до себе забрати, аби дитина не бідувала. Тепер хочу свого хлопчика востаннє побачити, у нього вибачення попросити.
4 
1
Коментарі