неділя, 23 липня 2006 15:37

"Вісім людей спали на двох ліжках"

Автор: фото: Андрій ШМАТОВ
  Наталка Ніколаєва заявляє, що не довіряє нікому — лише собі й сину
Наталка Ніколаєва заявляє, що не довіряє нікому — лише собі й сину

Дзвінок у квартирі Наталки Ніколаєвої, 26 років, не працює. Стукаю у двері. Відкриває брюнетка в купальнику й легкій пляжній сріблястій спідничці. З кімнати лунає музика з мультфільму "Ну, постривай!".

— Привіт, заходь, — запрошує господиня до крихітного коридорчика.

Наталя із сином живуть у Києві на Борщагівці, у 9-метровій гостинці.

Перед дзеркалом у вітальні лежить підручник з математики. У  кімнаті є диван, стара шафа, тумбочка з телевізором, дитячий столик і кріселко.

Сідаємо на матрац, що займає всю вільну площу на підлозі.

На подушці дрімає руде кошеня. 5-річний Вадим старанно змальовує друковані літери з букваря.

Наталка бере з ослінчика пачку "Вінстона" й закурює.

— Живу в цій коробці вже рік,— струшує попіл у чорну скляну попільничку. — Мала поселитись у двокімнатній квартирі в новому будинку. Але мені пояснили: або хапаєш цю халупу, або будеш з малим на вулиці чекати двокімнатну до пенсії.

Пускає дим і дивиться на сина.

— Вадимчик, напиши еще букву "Г" и "Д". А потом пойдешь гулять, хорошо? — каже.

Малий кривить подряпаний котом ніс.

— Мені було три роки, коли маму позбавили батьківських прав, — починає розповідь Наталя. — З дитбудинку "Малятко" потрапила в інтернат N3 на Нивках. Там було класно: на обід давали курятину, борщ, іноді пельмені, запіканку. Влітку купу фруктів привозили, — каже замріяно. — Виховательки ввечері до кімнати зайдуть — прикалуються, дівчаток розчісують, заплітають цвітні банти.

Вона забирає за вухо чорне волосся.

— У сім років у мене почало відбирати ноги. Завезли в якусь лікарню, але майже не лікували, тільки годували. Потім повезли в іншу, там виявили остомеліт. Возили півроку, доки не зробили операцію.

Наталя сидить, підібгавши під себе босі ноги.

Упросила комендантшу поселити у битовці біля душу

Пригадує, що втратила багато крові, і її донором була  головний лікар відділення — Неля Сергіївна.

— Вона забрала мене до себе на Новий Рік. Я вперше побачила, як готують їжу, вбирають ялинку, — всміхається. — У неї було двоє малих, 11–12 років. Мені подарували бусики, браслетик, два крихітні телефончики. Хотіли всиновити, але не получилось.

Чому?

— Дурна історія, — складає руки на грудях. — Коли повернулася з лікарні, вихователька привела чорняву дівчинку. Сказала: "Це твоя старша сестра Лєна. А на вихідних приїде мама." Я не бачила її 6 років. Мама прийшла з Нелею Сергіївною. Лікарка хотіла мене всиновити, уже з документами була.

Наталя знов закурює.

— Виходжу з їдальні з курячим стегном у руках і бачу сестру, що обнімає якусь жінку. Це була мама. Я теж підбігла до неї, обняла, нічого не говорила. Ми вийшли в садок. Вона називала мене "доцею". Казала, що скоро забере. Привезла черешні, персики, печиво. Неля Сергіївна поговорила з директором і поїхала геть. Більше її не бачила.

Кімната вже повна сизого диму.

— Ідемо з малим на площадку, а то тут як у кунсткамері. Вадічок, пішли гуляти! — каже й закриває малому книжку.

Одягає білий топик поверх купальника.

— Ну його на ..., — лається Наталя надворі, сідаючи на лавку. — За годину скурю дводенну норму... Приїхала я до матушки в 9 років сама. А вона "готова", сидить на дивані й куняє. Очі відкрила, дивиться і не бачить. Прикинь? Я ж не знала, що в неї отходняк і все по барабану — чи це дочка, чи наркоманка, шо притягла лишнього косяка. У мене чуть криша не поїхала за той день. Більше додому я не їздила.

Наталка згадує, як її перевели до іншого інтернату.

— Плакала, коли туди везли. Діти худющі, стрижені. У мене була довга коса, то постригли майже налисо. На канікулах везли не в табір, а в лікарню. Добре, коли в звичайну міську. Як почула, що дітей звідти щоліта возять на місяць-два в лікарню Павлова або в Глеваху — чотири дні не могла спати.

З під"їзду виходить бабуся в блакитному светрі. Веде на повідку дворняжку.

— Цілий місяць — у палаті з дебілами, які вночі говорять самі з собою, кричать. Або стають над тобою і накривають подушкою, — продовжує. — Ми спали по вісім людей на двох ліжках. Один про всяк випадок чергував. Єдиний плюс — із психушки можна було втекти, через забор. А там — садки: вишні, малина, зелений горох у полі. Наривали повну наволочку гороху для нянечок у дурдомі. Ми їм — горох, черешні, аґрус, а вони нам — котлети, відбивні, ковбаску, шоколад. Не стучали на нас, бо розуміли, що ми "поїдемо" через даунів. Тоді я відчула, що таке свобода.

Вадік підбіг, виліз матері на руки, притулився.

— Мам, хочу морозива!

— Тримай 60 копійок і йди до тьоті під зонтиком!

З сестрою бачишся?

— Ні. Старшого сина я народила в 19 років. Через день скінчилася прописка, і нас виселили з гуртожитку. Ледве впросила комендантшу поселити на кілька днів у битовці біля душу. Подзвонила сестрі — попросила приютити на кілька тижнів. Через два тижні вона вигнала мене з дитиною на вулицю — взимку, серед ночі. Малий помер у мене на руках.

Наталка зіжмакала порожню пачку "Вінстона" і кинула в урну.

Десь працюєш?

— Продавцем-консультантом у магазині " Агроплюс". Два тижні через два. У цілодобовий садок черга, тому подружки з інтернату мені помагають: сидять із Вадимом. Ну, я піду на пляж, — кидає Наталка.

Бере сина за руку і йде до гастроному — купити щось поїсти.

1980 — народилася у Києві
1983 — потрапила до дитбудинку "Малятко"
1987 — у київській школі-інтернаті N3 на Нивках
1990 — перевели у школу-інтернат N21 в Пущі-Водиці
1997 — закінчила навчання
2000 — народився син, через два місяці помер; познайомилася з батьком Вадима
2001 — з"явився на світ Вадим
2001 — отримала на Борщагівці гостинку
2006 — працює в магазині "Агроплюс"

Зараз ви читаєте новину «"Вісім людей спали на двох ліжках"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути