Після аварії на Чорнобильській АЕС людей із села Любарка на Житомирщині відселяли поступово. Молоді поїхали майже одразу, а старі ще довго вагалися. Тільки 1991 року село cпустіло. Колись тут було десь 500 дворів, тепер — п"ять.
Обабіч дороги стоять напівзруйновані хати, від деяких залишилися тільки димарі. На одному цегляному будинку збереглася табличка "відділення зв"язку". Далі дитячий садочок, збудований 1986 року, що не прийняв жодної дитини. За ним — дерев"яна церква.
Накрапує дощ. Назустріч їде чоловік на велосипеді. Вітаємося.
— У районі робота є, а тут нічого немає, — неохоче каже Петро Костюченко. — Моя жонка пенсію отримує, з того й живемо.
— То чого не поїхали звідси?
— Не схотів, — знизує плечима. — Все, я поїхав, бо дощ починається.
Він сідає на велосипед і швидко крутить педалі.
— Почекайте! — гукаю услід.
— Не буду я нічого розказувать. Їдьте в інше село, там баби розкажуть усе, що захочете! Та й тут є люди, — кричить наостанок.
Хліб через день машина з Овруча возить
Звертаємо з головної дороги на ледь помітну ґрунтову. Невелика охайна хата. На стовпі велике гніздо, в якому видно лелеку. Хвіртка в двір відчинена. Під двома березами стоять банки, в які капає сік. Біля колодязя — літня жінка в калошах, в"язаній довгій жилетці та жовтій квітчастій хустці.
— Заходьте, — запрошує вона. — Усе розкажу, покажу.
У хаті 65-річної Галини Заєць вимита дерев"яна підлога, два ліжка, на яких чимало подушок, стіл, буфет. На стінах фотографії. У кутку ікони.
— Зараз на стіл поїсти зберу. Не часто до нас гості приїжджають, — заметушилася хазяйка. — Ой, в мене ж хліба м"якого немає. Його через день машина з Овруча возить. Але треба виходити на асфальт, а мені важко. У мене ж нога травмірована, болт у ній. П"ять років тому впала. Тоді якраз були три моїх сини та невістки, то вони за мене — та в Коростень. Зробили операцію.
Галина розповідає, що на 9 травня колишні любарці приїжджають на кладовище відвідати могили померлих родичів.
А ви чого тут зосталися?
— Дали мені хату в Брусиловському районі, в Осівцях, — відмахується. — Але там ще гірше, ніж тут. Там радон у воді. І хата, що хоч трактором розвертайся. На що вона мені така велика? Оце все чекала, коли сестра отримає квартиру. Вона одинока, то її дурили, дурили з тією хатою. Не дочекалася Маруся, померла 9 лютого цього року. Одбуду 40 днів, та, може, поїду звідси. Але машини мені не дадуть уже, бо я двічі перевозила речі. Тепер мушу гроші платити, а то ж мільйони треба.
Як же вам самій тут живеться?
— Якби тут було сімей із десять, то можна було б жити. А так одні пустки стоять. Люди їхали звідси, щоб гроші за хати отримати. Хто хитрий, той пополучав квартири. Потім їх продали та й поверталися назад. Машини покупляли, живуть тепер міністрами. Це ми нещасні. У Коліка нема своєї квартири, у середульшого Віті теж немає. Вони у Коростені живуть. Іван зайняв хату в Осівцях, так його з міліцією намагалися вигнати. От така житка, — зітхає.
Міністри приїжджають, палатки тут ставлять
По дорозі зустріла вашого односельця. Але він не захотів говорити.
— Ой, доню, бо дурний. У нас на нього Петухан кажуть. Він же дикий. Про дітей зовсім не думає. Старша донька закінчила 11 класів у Базарі. Подавала в Житомир документи на вчительку, але забрала назад. Вона ж виросла в лісі, то не знає ні людей, ні діскотєк. І батько такий, і мати. А молодша ходить у шостий клас. Так він її возив трактором щодня спочатку в Хвалибог, а тепер у Базар — вранці відвозить, увечері забирає.
Галина розповідає, що в селі все порозкрадали:
— Он із будинку культури книжки возами возили. А я на фермі тоді працювала, то не схопила жодної. І стіл більярдний хтось забрав, навіть завісу оксамитову сперли. Деякі хати розібрали на цеглини. Із дахів шифер познімали.
На що живете?
— Пенсія 360 гривень та "гробові": за останній місяць 106 гривень, а раніше було 60. Але й ті по півроку не виплачували.
Галина йде у сіни. У коморі на полицях консервація, пляшки з олією, у кутку буряк, морква, з десяток пластикових пляшок з березовим соком. У великих діжках картопля. Хазяйка нарізає ковбасу, сало, хліб, масло, відкриває банки з огірками та перцем. Каже, що торік дуже вродили яблука — шість мішків насушила. А от картоплі майже не було.
— Гарячого нічого немає, — бідкається Галина. — Зараз горілки наллю, що за стіл без горілки. Я сама самогон роблю. Треба ж за дрова розплачуватися.
Де продукти берете?
— Машина повз мою хату проїжджає — два рази на тиждень. Купляю хліб, булки, крупи, масло, олію.
Галина замовкає, прислухається. Чутно, як до хати під"їжджає машина.
— Це, мабуть, пенсію привезли, — підходить до вікна. — Ні, це Саша, начальник по лісу. У нього тут своя фірма. Він мій поставщик. Продукти мені привозить. Оце замовила цукор, дріжджі.
Виходимо з хати. На порозі стоїть молодий чоловік у шкіряній чорній куртці. Запитує у хазяйки, чи не бачила машини з лісом. Бо останнім часом з"явилися так звані браконьєри — валять ліс, де прийдеться. Олександр розповідає, що має свою пилораму. Ліс возить на Київ і навіть за кордон.
А як же радіація?
— Так ми ріжемо дерева тільки у чистих місцях. Радіація тут плямами.
— Немає тут радіації, — втручається Галина. — І гриби, ягоди збирають. Рибу, оленів, кабанів б"ють. Міністри приїжджають, палатки тут ставлять, день і ніч гуляють. Дам із собою привозять, тільки й чути як ота музика бумкає. Тут же красотіща. Сюди тепер як на курорт можна приїжджати. Он ліс вивозять, машина за машиною їде повз хату. Ягоди торік приймали по сім гривень за кілограм. І гриби приймають. Я тільки з подвір"я вийду, то шість коробок швидко назбираю.
Олександр прощається і обіцяє Галині заїхати завтра.
Покажете хазяйство?
— Нічого вже нема, — веде до порожнього хліва. — Було десять курок. Та коли ногу зламала, то віддала синові в Коростень.
За хлівом соток із десять уже виораної землі. У будці гавкає рудий собака.
Ягоди торік приймали по сім гривень за кілограм
— Коли чоловік був живий та діти поруч, то усе було, — продовжує Галина. — І корови, і телята, і четверо свиней... Цю хату ми з чоловіком побудували 45 років тому. Я в Любарці й народилася. А Петро мій помер у 41 рік. Діти ще малі були. І в армію навіть не встиг провести, — плаче Галина. — Сама три весілля зробила. Вік працювала дояркою. Малою ходила за десять кілометрів збирати колоски. Прийду на поле, а сонце ще не зійшло, — пригадує. — Приїхав наш голова, а я його не побачила. Він зліз із воза і забрав у мене мішечок з колосками. Хоч би підвіз, — витирає сльози. — Та яке, сів та й поїхав собі. Багато горя ми пережили. Як подумаю, що я в житті гарного бачила? Нічого.
А що днями робите?
— Та будь-що. Он телевізор дивлюся, серіали, — показує на старенький "Електрон". — Світло завжди є, бо вчасно плачу.
Лікарі вас провідують?
— Та яке! Якщо захворію, то порошки п"ю. Або ж викликаємо "швидку". У голови сільради є телефон. Сестра коли померла, то треба було її з лікарні забирати. Виписали "швидку", а виклик оформили на мене. Значить забирати треба було мене, а не її. Люди з Народичів усю гуманітарку позабирають, до нас нічого не потрапляє. Кому ми тепер потрібні?
За 20 років народилась одна дитина
У 30-кілометровій зоні відчуження навколо Чорнобиля живуть 328 самоселів, які після аварії повернулися на рідні землі. Усі — люди похилого віку. Більшість не має паспортів. Хліб для самоселів завозять двічі на тиждень, а раз на місяць до Чорнобиля ходить автобус. Звідти бабусі й дідусі добираються до дітей, переважно в Київ.
За 20 років після вибуху в Чорнобильській зоні народилася одна дитина — Марія Ведернікова. Їй виповнилося шість років, і дівчинці пора вчитися. Шкіл у зоні відчуження немає.
Наталія СЛОБОДЯН
1 
1
Коментарі