"Мало дають, так стою на колінах", — розповідає жебрачка Антоніна Армашова, 63 роки. Вона прилаштувалася на бруківці біля Центрального ринку Кіровограда. Під колінами — згорнута старенька куртка, в руках — порожній пластиковий стаканчик. Одягнута акуратно. Погоджується говорити після того, як дала їй п"ять гривень. Устає, знімає коричневі чоботи.
— Ти ж дивися, щоб мене не ругали, — скоромовкою каже. — Я могу лишнього набалакать. А Бог не любить, коли брешуть. Еге ж?
Коли розмовляє, видно, що у роті всього два зуби.
— Зубов нема, — помічає мій погляд, — погано говорю. За півроку до пенсії попала в реанімацію і осталася без хати, — жалісно розказує. — Хата була на дядьку, а в нього — діти. Продали її і землю. А я нічого не знала — лічилася.
Чому потрапили до реанімації?
— Одна жєнщіна мене побила. Вкрала сумку, паспорт. Я за нею погналася, вона мене — граблями, — показує на лобі шрам. — Ти спроси, — чого биться! Але вона вже вмерла. Було мені предсказаніє, що пропаде сумка, — каже багатозначно. — Колись показалось, що в мене украв сумку якийсь мужчина. Я давай требувать назад. А він відмахується, що не брав. Приходжу додому, а вона там. Така сумка — волшебна! Я в неї тільки вложувала, нічого не виложувала. Там і одьожка моя, і даже сірьожки були.
За півроку до пенсії осталася без хати
Скільки ж ви на день заробляєте?
— Об етом не можна писать. Скільки Бог дає. На хліб хвата. І пенсія в мене є — 370 гривень. Можна б мене у дом престарілих, та я не хочу, — вона відганяє від мене бджолу. — Тут я собі пірожок куплю, водички сладкой вип"ю, а там все забирають і б"ють. І в дурдом не хочу, там, як у тюрмі.
А де ви живете?
— У тихих людей, недалеко від церкви. Нас у комнаті п"ять, нє, шесть чєловєк. Телевізор купили, їмо разом. І той дядька, — показує на інваліда у візку метрів за десять, — з нами живе. Ми територію базару поділили.
Діти у вас є?
— Дочка приглашала в гості. Вона в мене одна. Сюди майже не ходить. То я виберу врем"я, помиюсь, красиво вдінусь і піду до неї, — жебрачка опускається на коліна, але чобіт не взуває.
Запитую, чи є що красиве одягти.
— Є, — сміється. — У мене стільки всього, що на роботі стільки не було. Люди приносять прямо сюди. Он і сапожки дали. Ну що, погана в мене біографія? — питає. — А в школі я на четвірки і п"ятірки вчилася, учіліще кончила. Напиши, що в Бога по блату роботу знайшла. Думають, легко просити, — каже виклично. — Я і кондуктором работала, і в дєтской поліклініке уборщицьой.
Важко на колінах стояти?
— Колись — да. А зараз привикла. Вони в мене печуть, так зимою аж легше, як у ноги прохладно.
Жінка називає себе інвалідом, хоча групи не має.
— У мене рани на голові. Хіба я після цього не інвалід? — тикає пальцем у голову, запнуту хусткою. Роздивитися, чи справді там є шрами, не вдається.
— Ну все, все, — невдоволено бурмоче. — Іди.
За час розмови жебрачці у стаканчик ніхто не вкинув і копійки.
Я відійшла на кілька кроків і згадала, що забула запитати прізвище Антоніни. Повернулася, дала п"ятдесят копійок. Жінка назвала прізвище.
Галина Яворенко співає у переході романси
70-річна співачка Галина Яворенко з Ніжина закінчила музичне училище. До пенсії викладала в училищі вокал, а зараз співає у переході між станціями метро Хрещатик і Майдан Незалежності у Києві. Виконує романси, українські народні пісні. У свята підбирає щось "тематичне", наприклад, до 9 травня — "День Победы" і "Журавли".
До Києва жінка приїздить електричкою по понеділках, вівторках і п"ятницях. Співає з 14.00 до 19.00. Раніше Галина торгувала на базарі в Ніжині морквою по-корейськи, але бізнес у неї не пішов. Має дорослого сина, але той не працює. Галина відкашлюється і затягує "Реве та стогне Дніпр широкий".
Вікторія МАЙСТРЕНКО
3 
1
Коментарі