— Ми такі люди, що співати вміємо, а балакати не дуже, — каже 78-річний Володимир Карпенко із Черкас. Несе в правій руці валізу з баяном. Поруч — 73-річна Ніна Петрівна. Подружжя 30 років виконує народні пісні на міських концертах.
Сідаємо за столом під крислатою вербою у дворі багатоповерхівки Карпенків у Черкасах. Пара одягла вишиванки. На грудях Ніни Петрівни виблискує червоне намисто. У березні в ток-шоу "Україна має талант" їхній виступ позитивно оцінили судді.
— Онук Сергій записав на комп'ютер мою пісню "Єднаймося, брати і сестри". Вона про мир, проти війни. Виставив в інтернеті, — розповідає Володимир Михайлович. Має на голові світлий солом'яний бриль. — Потім подзвонив якийсь хлопчина з телебачення — зацікавилися мною. Запросили на зйомки. Кажу Ніні Петрівні: поїхали, удвох заспіваємо "Біля річки, під вербою ми зустрілися з тобою". Написав пісню про нас, як ми познайомилися. Добиралися в столицю важко. На нашу пенсію далеко не заїдеш. Сіли на дизель до Гребьонки, а там електричкою до Києва. Приїхали під вечір.
— Пішли туди, де здають кімнати для ночівлі. А там такі ціни, що ми злякалися. Знайшли дешевше з отакими, — Ніна Петрівна стукає по лавці, — твердими ліжками. То Володимир Михайлович спав, а я всю ніч сиділа. О шостій ранку марширувала по вокзалу туди-сюди. Тоді подзвонили з телебачення: зараз заберемо. Прислали такий красівенний автобус. Приїхали — а там лише молодь.
— Та ні, ми були наймолодші. Але в наступний тур нас не відібрали. Сказали, що є кращі голоси, — Володимир Михайлович схиляється до дружини і кладе руку на її плече.
Карпенки познайомилися на будівництві. Жінка працювала маляром, чоловік — муляром.
— Моя княгиня, — дивиться на дружину Володимир Михайлович, — була гарна, симпатична така дама. Та і зараз теж нічого. А я по молодості дуже пив і курив — таке воно було мені солодке. Коли одружилися, Ніна сказала, якщо не покину, розлучиться. Дав слово. Вже 40 років не п'ю навіть солодку газовану воду.
— Володимир Михайлович узяв мене з дитиною. Ірочці було 5 років, — продовжує дружина. — Коли їй був рік, помер чоловік. Служив серед радіації. Я залишила дитину батькам у селі, сама працювала в Черкасах. Чотири роки була одинока.
З Володимиром Михайловичем зустрічалися рік. У вареничній справили весілля. Я отримала тут трикімнатну квартиру, — показує на перший поверх 9-поверхівки. — Через рік народилася Оксаночка, а згодом — Ігор.
Володя захотів поміняти професію. Його тягло до музики. На навчання відпускала, ревності не було. У 40 років став хормейстером. У Будинку вчителя організував хор. А я так і робила маляром. Трохи не доробила до пенсії. Заборонили лікарі. Якось встала вранці, дивлюся в дзеркало і себе не впізнаю. Опухла, обличчя в плямах. У тролейбусі прикривалася, бо люди шарахалися, як від прокаженої. Лікар сказав, що це від фарби, якою дихала стільки років. Здоров'я угробила — тиск, серце давить. Таблеток нахватаю і лягаю спати.
У 1990-ті, коли почалися затримки із зарплатою, Володимир Карпенко виходив співати в центрі міста. Цим заробляв.
— Спочатку у мене був вусатий напарник. Ой, гарно співали, — говорить чоловік. — Заробіток ділили на двох. Можна було і ковбаски купити. Я взяв новий баян. Потім напарник помер. Почав співати з Ніною. Раз у тиждень. Тепер буває і сам виходжу. Це більше для реклами — нас запрошують на сімейні свята. Раз, коли співав, один хлопчина забрав сумочку з грошима і втік. Якийсь чоловік побачив, погнався за ним і забрав.
На вулиці люди часто замовляють якусь пісню. Найчастіше запрошують на дні народження. А ці вихідні їдемо на весілля в село біля Черкас.
Карпенки стають біля невеликої абрикоси. Співають "Там, де ми ходили, зорі нам світили". Перехожі зупиняються послухати. З вікон будинку починають виглядати мешканці.
Донька вчаділа уві сні
Карпенки втратили доньку Оксану, коли тій було 18 років.
— Оксаночка вчаділа. Не можу спокійно розказувати, — Ніна Петрівна обриває розповідь. З'являються сльози. — Вийшла заміж, пішли жити на квартиру. Там пічку топили. Напередодні були в нас. Просила, щоб залишалися на ніч, бо був великий мороз. А вони: підемо додому, і все. Вранці подзвонив зять. Каже: не врятували Оксанку, померла. Як так, питаю, ти живий, а вона вчаділа. Розповідає: проснувся вночі, її голова посунулася до мого плеча. Подумав, що сонна. Вийшов на вулицю, бо стало погано, перекурив.
Ніна Петрівна затихає. Стримується, щоб не розплакатися.
— Те його і врятувало, — Володимир Михайлович бере дружину за руку. — Коли повернувся в кімнату й ліг, вона знову нахилила голову. Зрозумів, що сталася біда. Побіг до хазяйки. Та працювала на "швидкій". Коли прибігла, пульсу в Оксанки вже не було.
— Довго не могла змиритися, — перебирає носову хустинку Ніна Петрівна. — Через сім років Володя сказав: досить горювати. Наполіг, щоб ходила з ним на репетиції. Я спочатку не могла співати, відразу починала плакати, жінки заспокоювали. А потім взяла себе в руки.
Молодший син Ігор із сім'єю живе окремо. Старша дочка із сином — у батьків. Чоловік помер молодим.
3 
1
Коментарі