За дев"ять кілометрів від гірськолижного курорту Славське у долині лежить село Тухля. Село історичне: 1241 року кількасот селян на чолі з легендарним Захаром Беркутом знищили тут кількасоттисячне військо татаро-монголів — втопили в річці Опір, перегородивши її.
Василя Мечержака, 31 рік, я побачила на березі. Вода ще вкрита кригою, але на крутих поворотах уже вирує. Він стоїть на мосту і на мотузці спускає щось у воду.
— Роблю заміри температури, — показує великого термометра. — А навесні ще вимірюю глибину річки, — діловито розповідає. — Раніше це робив мій батько, тепер — я.
Василева хата закидана снігом аж по підвіконня. До воріт, колодязя і хліва протоптані стежки. Назустріч нам вибігає великий пес Джоні — виляє хвостом.
У плиті палахкотить вогонь, на сковороді шкварчить картопля з грибами. Дружина Василя, 30-річна весела білявка Наталя, готує обід. На столі з"являється кров"янка, домашня ковбаса, сальтисон, копчене сало, підчеревина, м"ясна підливка, мариновані гриби, консервовані помідори.
— Слідкуй за картоплею, я подивлюся, як там Лася, — Наталка віддає Василеві ложку.
— Корова от-от має отелитися, — пояснює він.
Вузькою стежкою наздоганяю Наталку. Двері до хліва завішані фуфайкою.
Ми з гори на клійонці каталися!
— Щоб тепліше було, — каже господиня і відчиняє їх.
У хліві лежить корова з величезними боками. Поряд рохкає свиня, кудкудакають сполохано кури.
— Мала ще два тижні тому отелитися. Ветеринар каже: буде двійко телят, — гладить Наталя Ласині боки.
Дорогою назад господиня показує витоптане коло під яблунею, біля літньої кухні.
— Тут єдине місце у селі, де ловить мобілка, — сміється.
— Ну як там Лася? — гукає чоловік. — У нас у селі корови бойові. Пасуться на гірських схилах і Опір беруть штурмом, — сміється. — Якось привезли нам корову з Чернігівщини, то мусили відвезти назад.
Наталка запрошує до столу.
— Дружина працює у Славському покоївкою в готелі, — розповідає Василь. — А я на метеорологічному пункті. Взимку в селі роботи небагато! — махає рукою. — А от літом — гриби, ягоди. З того й живемо. Зранку як підеш, тільки під вечер прилізеш. А ще є пилорама — ліс карпатський ріжуть. Більшість працює у Славському, а дехто виїхав на заробітки за кордон.
До хати забігають червоні від морозу діти.
— Де бігали? — питає Наталка. Це Ксеня, їй 11 років, а Олегові — 5. — Роздягайтеся, вечеряти давно пора!
— Ми з гори на клійонці каталися! — хором пояснюють Ксеня з Олегом.
Зненацька гасне світло.
Одну руку Захарові кілька років тому відбила блискавка
— О, почалося! — одночасно вигукують Василь і Наталія. Ксеня несе сірники і свічки. — Ми навіть Новий рік без світла зустрічали, — подає голос із темряви Василь. — Тоді вітер порвав дроти. Мало не проспали свято.
Малий Олег, кліпаючи очима, дивиться на вогники і швидко засинає. Василь одягається, щоб дізнатися, коли дадуть світло.
Швидко сутеніє, але на горі ще видно дерев"яний пам"ятник Захару Беркуту, який колись поставили в цьому селі. Одну руку Захарові кілька років тому відбила блискавка.
— Це ужгородський, — прислухається Василь до гуркоту потяга. — Село потроху розростається, — каже. — Скоро у нас буде не гірше, ніж у Славському. Майже щодня дискотеки у клубі! — гордо показує на велику двоповерхову будівлю. — А це наш готель, — киває на інший будинок, в якому теж не світиться.
2 
1
Коментарі