"Перед іконою пообіцяв - якщо мама одужає, все життя присвячу церкві"

 

Священик із Парагваю складав екзамени сумішшю трьох мов

— Маю громадянство Парагваю. Та вважаю себе українцем. Про переїзд ніколи не шкодував, — каже 24-річний Ігор Андрес Веретка Казмірчук. Він народився в Парагваї. В Україну приїхав п'ять років тому. 2012-го став священиком у Свято-Троїцькому соборі Луцька. Отримав парафію в селі Верхівка на Волині.

Ігор має українські корені. Його предки по материній лінії жили в Почаєві на Тернопільщині, по батьковій — у Івано-Франківську.

— Вони виїхали, коли почалася Друга світова війна, — розповідає Казмірчук. Говорить українською з іспанським акцентом. — Плив­ли на кораблі чотири місяці через Францію й Аргентину. Зупинилися в парагвайському місті Фрамі. Там знайшли житло. Почали займатися сільським господарством. Нині дід має велику ферму. Мамині брати вирощують пшеницю, соняшник і кукурудзу. Батько працює архітектором, мати — шеф-кухар. Удома завжди дотримувалися українських звичаїв. Ходили до православної церкви, танцювали народні танці, варили борщ із буряком, пек­ли домашній хліб, смажили шкварки. Але розмовляли іспанською. Лише дід говорив зі мною українською. Завдяки цьому почав її розуміти.

Стати священиком Ігор Андрес вирішив у 11 років.

— Тоді в мами виявили рак, — продовжує. — Рідні почали ходити до церкви. Молилися й ми з сестрою Сарою. Перед іконою пообіцяв — якщо мама одужає, все життя присвячу церкві. Після цього сталося диво. Мати поїхала в лікарню на обстеження. Вона здорова, показали аналізи. Лікарі не могли в це повірити. Та я знав, то Бог почув мої молитви. Почав ходити до церкви й допомагати священику. У старших класах сказав батькам, вступатиму до семінарії. У Парагваї її немає. Була можливість навчатися в греко-католицькій церкві. Та я не захотів. Мене тягнуло в Україну. Знайомий священик порадив їхати до Луцька. Батьки не хотіли відпускати мене так далеко. Тато два роки просив, щоб я повертався.

Ігор вступив до Волинської православної богословської академії УПЦ Київського патріархату.

— В Україні здивував холод, — каже Ігор Андрес. — У Парагваї не буває мінусової температури та снігу. А тут у вересневі ранки — приморозки. Я одразу захворів. Два тижні провів на лікарняному ліжку, мав температуру під 40. Не пам'ятаю, як складав екзамени. Української майже не знав. Володів іспанською, португальською й англійською. Із викладачами говорив сумішшю цих мов. Перші місяці ходив зі словником. За півроку почав нормально говорити українською, за рік — думати нею. Залишилося розібратися з українськими прислів'ями та приказками. Майже не розумію їх.

У церкві Казмірчук почав правити з липня 2012-го.

— Служив там практикантом. Про студента-іноземця богословської академії знало все місто. Кілька місяців тому в собор звернулася пані. Сказала, що в них в селі Верхівка є парафія. Вони шукають священика. Зустрілися з людьми. Обговорили все, мене прийняли.

Із дружиною 29-річною Іриною та сином Лук'яном Іллею живуть у Луцьку. На службу в село Ігор Андрес добирається автобусом.

— У капличці завжди людно, — говорить Казмірчук. — Правлю українською, а благословляю іспанською. Планую збудувати храм. Цього хочуть і ­місцеві.

Мріяв станцювати гопака на власному весіллі

Дружина Ігоря Андреса Веретки Казмірчука Ірина працює диригентом у церковному хорі. Познайомилися в церкві.

— Із дитинства граю на скрипці, — розповідає Ігор. — Коли приїхав у Луцьк, у церкві сказали, що диригент їхнього хору Ірина грає на фортепіано. Після служби попросив акомпанувати. Під час другої зустрічі освідчився їй. Весілля відгуляли за півроку. Мріяв у день одруження станцювати гопак. Навчився виконувати його ще в 12 років. Був певен, що всі українці знають цей танець. Та ніхто, крім мене, танцювати не вмів.

Ігор Андрес любить куховарити. Варить борщ і ліпить вареники.

— Готую з 14 років, — каже Андрес. — Тоді мати поїхала на заробітки в Іспанію. Мене з сестрою залишила на батька. Він постійно був на роботі. Тож готував я.

×