— Дуже зраділа, що Петро Мідянка став лауреатом Шевченківської премії, — каже 87-річна Марія Чендей, вдова письменника Івана Чендея з Ужгорода. — Іван Михайлович був першим письменником на Закарпатті, який отримав державну премію. Петро був його учнем.
Запрошує до холу. Під стіною стоїть довгий дерев'яний стіл із вишитою гладдю скатертиною. На стіні картина Тетяни Яблонської, на ній намальована стара хата Чендеїв.
— Не вистачає мені Чендея, — додає. Водить рукою по картині. — Першим читачем його творів була я. Він цінував мою думку. Знав ціну митцям, про творчість кожного вмів сказати дуже точно, прямо. Декому це не подобалося. Про пам'ятник Олександрові Духновичу в Ужгороді говорив: "Металу много, а мистецтва мало".
Іван Чендей помер 29 листопада 2005-го у 83 роки. Подружжя прожило разом 60 років.
— Життя — то боротьба, і в сім'ї також. Ми одне перед одним змагалися. Я свою правоту старалася доказати, а він — свою. Але ми ніколи не розмовляли на підвищених тонах. Називала його Іваном, Іванком, Іваном Михайловичем, Чендеєм. Він мене кликав Марічкою, Марькою. Коли я твердо наполягала на своєму, казав: "Пекарько, не кербачуй". Пекарь — моє дівоче прізвище. Кербач — прут зі шкіряними вузлами, яким поганяли коней. Удари були болючі, від чого кінь тікав щосили. Коли Чендей хотів мені досадити чи був чимось незадоволений, то не їв. Спочатку ображалася, а потім махнула рукою — як добре зголоднієш, то сам попросиш.
Кличе до обіднього столу, пригощає бульйоном з яловичини з домашньою лапшею. У ньому є коріння моркви, петрушки, селери, кольрабі, зелень.
— У радянські часи для нашої сім'ї такий обід був розкішшю. Страви з м'яса готувала тільки на вихідні.
Згадує, як 14 березня 2002-го їх відвідав Віктор Ющенко.
— Тодішній голова Закарпатської обласної ради Іван Іванчо подзвонив о 8.30 і каже, що зараз прийде з Ющенком. Прийшли ще Віктор Балога, Микола Жулинський. Були у нас кілька хвилин. Сокрушалася, що не пригостила гостей. Спиртне не пропонувала, бо ішли на зустрічі з людьми та ще й так рано. А соком виноградним могла пригостити. Восени наварила його повний шпайс (кладову. — "ГПУ"). Виноградник виростив Іван Михайлович.
1968 року вийшла шоста прозова збірка Івана Чендея "Березневий сніг". Письменника виключили з партії, не друкували 10 років. У повісті "Іван" він протиставив алкоголіка-комуніста, сільського голову Івана Каламаря старому благородному священику Іванові Стаху.
— Чендей був в опалі. Ніде не працював. Казав, що буде займатися фізичною роботою. Я його заспокоювала: "Іванку, ти пиши, аби було що видавати. Прийде час і все розставить на свої місця". Я працювала вчителем російської мови та літератури в угорській школі, хоча мала диплом українського філолога. Це врятувало мене від звільнення.
— Постаріла я, змацюцькала (зменшилася. — "ГПУ"). А була, як ружа, файна, — поправляє окуляри. Марія Чендей перенесла п'ять операцій. Їхній з Іваном 20-річний син загинув у автокатострофі.
— Колись мені подобалися хлопці високі, чорняві, а Іван був невисокий, світловолосий. Про це він знав і комплексував переді мною. Якось підсунув мені любовного листа, щоб побачила, як його обожнюють жінки. Там було написано: "Мій рідний". Дорікала собі, чому так не називаю його. Років у 50 поїхала в Євпаторію на відпочинок по путівці. Приходить від Чендея величезний лист-сповідь. Писав, як йому без мене важко, не може дати ради. "Моя Марьочко, якщо я і грішив щось проти тебе, то я ніколи у гадці не мав, аби ми втратили одне одного. Цілую, цілую, як у молодості".
Разом із Сергієм Параджановим Чендей написав сценарій до фільму "Тіні забутих предків". У часи опали його прізвища у титрах не було.
— Параджанов жив у нас майже місяць. Спав у робочому кабінеті Чендея. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував чоловікові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які ми боялися говорити. "Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин", — іронізував спокійно. Вчив мене робити голубці з виноградного листя.
3 
1
Коментарі