44-річний Олег Брезденюк із Санкт-Петербурга відмовився від російського громадянства. 18 січня на столичному майдані вбили його старшого брата Валерія, 50 років. Місяць тому Олег з родиною переїхав до міста Жмеринка на Вінниччині.
— Живу в центре, возле самой большой в городе церкви, — пояснює телефоном. Говорить російською. Зустрічає вранці наступного дня під будинком. — По приїзді жили в сестри поверхом нижче. Тепер зняли квартиру в цьому ж будинку.
У під'їзді сидить смугастий рудий кіт. Чоловік каже, тварину вважають своєю всі мешканці будинку. Вона по черзі ходить їсти в кожну квартиру.
— Вибачайте за простоту. Не встигли обжитися, — Олег відчиняє двері квартири. — Їхали з одним чемоданом. Що встигли зібрати — те забрали, решта речей у Санкт-Петербурзі. Дружина Оля поїхала звільнятися з роботи, забрати довідки дітей про прививки, частину речей. По можливості продати меблі з нашої комуналки.
У дитячій замість ліжка — надувний матрац. Розкидані машинки, інші іграшки. Подружжя має синів — 9-річного Олександра та Іллю, 6 років.
— Зараз головне, щоб дали український паспорт. На днях у міграційній службі взяв довідку на отримання документів. Відчувається, що чиновники хочуть допомогти. Коли пояснюю, хто я і звідки, радять, як швидше оформити папери.
Олег народився у Жмеринці. 12 років жив у Санкт-Петербурзі. Виготовляв каміни з каменю, працював в аеропорту контролером багажу. Дружина була економістом авіакомпанії.
— Хоч заробітки там трохи вищі, ніж в Україні, але мав відчуття, що не живу — виживаю. Панічно боявся захворіти. За 12 років жодного дня не був на лікарняному. Бо захворієш на тиждень — із боргами потім не розгребешся. Знімали дві кімнати в гуртожитку. Оля мала свою в комуналці на 12 "квадратів". Навіть не міг поставити там ліжко дітям. Тому комуналку здавали в оренду.
Чоловік веде на кухню. На стару плиту в малому сріблястому чайнику ставить кип'ятити воду для кави.
— Уперше серйозно подумав покинути Росію на похороні брата. Він від початку був на барикадах. Щодня мені щось відписував. Я зрозумів — нас зомбують. А коли починали відбирати Крим і казали, що там нема російських військ, вирішив — жити в цій країні не можу. Направив заявку на відмову від російського громадянства. Відповіді з консульства ще не отримав. Чув, таких, як я, багато. Але відповіді чекають по два-три роки.
Показує на телефоні братове повідомлення: "Я гордый, что я украинец".
— Жінка думала, що Майдан — це купка бандерівців, а брат потрапив під поганий вплив. Тільки у Жмеринці зрозуміла, як нас обманювали. Тут їй кожен розказував про Майдан. Тесті досі проти нашого переїзду. Думають, ми поїхали на війну: не вірять, що тут спокійно. Батько вмовляє дружину не ставати громадянкою України, бо втратить кімнату в комуналці.
Олег іде забирати молодшого сина Іллю з дитсадка. Дитина там перебуває до обіду.
— Старший Сашко пішов до української школи. Його там прийняли дуже добре, з усіма подружився. Родичі з ним намагаються говорити українською. Що не розуміє — перекладаємо, — продовжує Олег. Іде тунелем на залізничному вокзалі. — Бабі й діду в Росії кажуть по телефону, що повертатися не хочуть. Мені теж тут вільніше дихати. Вперше за багато років відчув, що живу, а не виживаю.
Олег найближчим часом займатиметься бізнесом, що розпочали колись із братом.
— З Валєриком відкрили ігровий салон. Раніше там були приставки з телевізорами. Тепер стоять комп'ютери з інтернетом. Брат був дуже талановитим. Малював картини на воді, брав участь у талант-шоу. Був у фіналі "Україна має талант".
За 15 хв. підходимо до дитсадка. У його вихованців — тиха година після обіду. Ілля чекає вдягнений. Бачить батька, підбігає і обіймає його за ноги. Олег допомагає синові надіти куртку.
— Папа, мы сегодня рисовали паску и крашенки. У меня получилась самая красивая картинка. Воспитательница похвалила, — розповідає хлопчик.
Разом ідуть до школи за Олександром.
3 
1
Коментарі
3