Найдешевший готель у Чернігові — на залізничному вокзалі. На всіх постояльців — два туалети й один умивальник. Душу немає, доріжок у коридорах — теж. Кімната на чотирьох коштує дев"ять гривень за добу.
У N5 зупинилося троє циганок.
— Вони у нас не вперше, приїжджають із Молдови, — розповідає коридорна Галя. Вона в червоному халатику і хатніх тапочках. — Постіль свою привозять. А наші ковдри стелять на матрац, щоб м"якіше було.
Галя показує кімнату з чотирма вузькими дерев"яними ліжками. На трьох — дорогі мереживні наволочки і барвисті пухові ковдри. Із великої дешевої сумки під ліжком визирає кришка китайського термоса.
— Хороші хазяйки, тазик для прання з собою возять, — дивується Галина.
Циганки приходять після 18-ї. Усі троє — огрядні, в барвистих спідницях. Однакові білі хустки пов"язані на лоби. Сідають на ліжка, бо стільці закидані спідницями та кофтами.
Молодших звуть Цуркою Негро, 60 років, і Ніною Шольде, 65 років.
— А мене можна називати баба Галя, — каже стара циганка. — Купи бабушке батон, — просить вона тонким голосом. — Дуже ноги болять.
І простягає дві гривні.
Усі зуби в неї золоті, у вухах — масивні золоті сережки.
— Мы раньше кочевали, миленькая, — розповідає, дістаючи з сумки бюстгальтер. — Я в поле родилась, под повозкой. В документах записали, что мне сейчас 70. А отец говорил, на десять лет больше. Наверное, мне 81 год.
Я у хазяйки работала, — розповідає. — Гадала. А где и курицу украдешь. Дети кушать хотят. У меня девять детей: пять дочек и четыре сына. Щас маю 20 внучат, — у баби Галі в розмові проскакують українські слова. — Совсем плохо жили, когда кочевали.
Вона скидає білизну в зелений поліетиленовий тазик, щоб випрати.
— Осели мы с дедом в Атаке, это 50 километров от Кишинева. У меня там маленький домик есть. Деда уже нету. Получаю 56 лей пенсии. Булка хлеба стоит десять лей, куб газа — пять. Как можно жить! Чтоб сюда приехать, холодильник продала, маленький. За сто лей.
19 гривен сегодня заработала
Циганка іде нижче поверхом — до умивальника.
— Чому не можете влаштуватися на роботу? — питаю.
— Нет у нас работы! — сердиться Цурка. Вона перебирає в своїй сумці шовкові хустки й дешеві гаманці на продаж.
— Сейчас люди пропадают, которые экзамены сдавали, — каже. — А что мы — букв не знаем.
Циганка дістає молдавський паспорт у синій обгортці. Показує першу сторінку, де замість підпису маленький нерівний хрестик.
— Атака — маленький городок, совсем нет работы, — перебиває її третя, Ніна. Вона тре литки із здутими венами якоюсь маззю.
— У нас недавно пожарную продали румынским цыганам, — веде далі. — Они там домик себе сделали. Все попродавали: поликлинику продали, морг — и там теперь жить будут, — чортихається Ніна.
— Страховки выдали, а врач в больнице говорит, что ему бумажка не нужна, деньги давай. Пенсия по-вашему — 20 гривен. Ездим в Украину просить.
Ніна витягує із сумки шматок сала.
— Видишь, обрезки выпросила. Будешь есть? — пропонує.
Цурка знімає серветку з пластмасової миски, в якій салат з помідорів та огірків, що залишився від сніданку. Кип"ятить у півлітровій баночці воду і запарює на всіх "Мівіну".
Вертається баба Галя із випраним одягом. Засовує тазик під ліжко.
— 19 гривен сегодня заработала, — каже. — 12 за билет отдала, а на пятерку покушать купила. Два гривня осталось. А раньше у меня домработница была! Гуляла, вечно с синяками приходила. Умерла. Ее дочку к себе взяла, Аннушку, в девять лет. За родную была — сережки ей подарила, золотой кулончик, пять грамм, со своей шеи сняла. Я ее готовить научила. Такая хозяйка — лучше всех! Но тоже гуляла. В маму пошла.
— Гарна? — запитую.
— Нет, худая. Черная. Маленькая. Ручки, как палки, ноги кривые. Дите нагуляла. Такой мальчик красивенький. Беленький, глазки голубые. Я с роддома забрала, но сказала Аннушке, чтобы забирала ребенка и уходила. Сколько ж можно?
1 
1
Коментарі