65-річна киянка Галина Голубєва десять років бомжує. Це сива охайна бабуся в окулярах, у руці тримає чорну сумочку. Бере мене під руку й пропонує прогулятися Подолом.
— Тут багато пунктів прийому склотари, є базар, кафе, ресторани, — пояснює, чому навколо Контрактової площі багато бездомних.
Біля кафе "Домашня кухня", за смітником — пункт склотари. Вітя — у короткому пальті, брудне волосся стирчить в різні боки, на обличчі синці, та Коля — у зимовій зеленій куртці з опухлим обличчям, — складають пляшки у ящики. Огрядна прийомщиця Наталя відраховує їм півтори гривні.
— Наталі, дід був? — звертається до неї Коля.
— Був, коли віз тачку з макулатурою, — чемно відповідає та. — Ці нещасні колись жили на Подолі, — згодом пояснює. — Здасться, сто грамів вип"є і йде кудись спати.
— Місце ночівлі бомжів називається "шушера", — розповідає Галина. — Більше половини — ті, кого "кинули" на квартиру, третина — колишні засуджені, а кожен десятий — просто волоцюга. Бомжі нижчого ґатунку обкрадають своїх. А вищого — такі, як я — це колишні інтелігенти.
Розмовляє Галина правильною російською мовою, без українського "г".
— Якщо бомж веде здоровий спосіб життя, то може довго протягнути, — каже. — От я ходжу на завод "Вулкан": там є благодійна їдальня "Стефанія", можна помитися, речі випрати, лікарі тебе оглянуть.
На кінцевій зупинці трамваю N11 сидить жінка. У картатій спідниці, губи нафарбовані бордовою помадою, на ногах — кросівки.
— Надя сім років бомжує, її кинули на квартиру, — представляє Галина. — Озлоблена дуже. Але на "Вулкан" ходить.
Надя виставляє розпухлу, аж багрову, праву ногу.
— Лікарі мажуть чимось, але не проходить, — скаржиться. — Уже й взуття не знайду підходящого.
Через дорогу, на парапеті, сидить чоловік з вузькими азійськими очима і широкими вилицями, в одному черевику. Над ним кружляє рій зелених мух.
— У лікарню вже не беруть, весь у трофічних виразках. Навіть бомжі обходять, — зітхає Галина.
Заходимо до кафе "Даббл кофі". Галина запалює цигарку "Прима-люкс".
Котові сказала: "Підеш, Семене, у народ"
— 1994-го племінниця Надя заставила мою квартиру, — розповідає. — Кредитори заявили, що маю заплатити чотири тисячі доларів або за три дні виселитися. Я розпродала все, що мала. Одного кота прилаштувала до художника. А другому сказала: "Підеш, Семене, у народ, а я тебе провідуватиму".
Донька Гражина раніше вийшла заміж у Ліван. Місяць як звідти втекла, лише тепер дізналася, що я живу на вулиці. Друга дочка, Таня, — у подруги. Син Гена 1993-го пропав безвісти у Підмосков"ї. Сама я два роки жила у бой-френда Володі. Але пішла до іншого. За півроку повернулася, а Володина квартира опечатана. Дільничний сказав, що його вбили.
Каже, що племінниця об"явилася 2000-го. Доти жила у Туреччині.
— Півроку працювала у неї служницею, — каже Галина. — А тоді вона вигнала мене.
Попіл з цигарки падає на стіл. Жінка змахує його на долівку.
— Ой, давня аристократична звичка, — сміється. — Моя бабуся була з дворянської сім"ї. Якби документи не пропали, сиділа б зараз у якомусь дворянському клубі.
Були одружені? — замовляю їй каву.
— Перший чоловік Віталій був військовим, старший на 15 років. Познайомилися ми на танцях. Другого, Валентина, побачила в ресторані. Мене туди привели дядькові друзі, що приїхали з Грузії. Валентин запросив мене танцювати. Борідка невеличка, думала піп, а виявився композитором. Закохалася по самі вуха. Дядько розсердився — відвіз мене додому, та я повернулася до ресторану. Заходжу, а Валентин каже: "Це приїхала моя дружина". За рік у нас народилися доньки-близнючки. Валентин гарно залицявся, але пив і бився.
Галина довго порпається в сумочці — шукає запальничку.
Де ви ночуєте?
— Три місяці донька Таня наймає в алкоголіків кімнату, сплю на матраці. А доти ночувала на вокзалі. Мене там називають "мать". Спиш сидячи, ноги затікають. Часто сідала на вечірню електричку, лягала у вагоні та й їхала світ за очі. Побувала у Конотопі, Золотоноші, Бердичеві. Щоб помитися, попрати, ходила у вокзальний платний туалет. Купила мило, гребінець, дезодорант, шкарпетки, трусики. Усе носила у пакетику. Якось прокидаюся — нема, хтось украв. У під"їздах ночувати небезпечно, — каже. — Мене підлітки ледь не вбили на технічному поверсі. Двірничка забрала додому. За два дні я пір"ячко почистила — і знову на вулицю.
Як зиму переживаєте?
— Одна жінка винесла мені шкіряний плащ на хутряній підкладці, зимові чоботи, рукавички, шарф. Сказала, що її дочка виїхала до Америки, їй ці речі не потрібні. У цьому плащі на вокзалі мене міліція не чіпає.
Пенсію маєте?
— Я з 16 років працювала, але всі документи вкрали. Залишився тільки закордонний паспорт. У мене й щелепи вкрали, — посміхається рідкими зубами. — Якось із донькою орендували кухню у старого холостяка на Оболоні. Поверталася з базару — щелепа натерла ясна, я зняла її та й поклала у сумку. Хлопець заговорив зі мною, а потім вирвав сумочку й утік.
На що живете?
— Пляшки, макулатуру здаю. У переході по 30 гривень за день накидають. Підхожу зі словами: "Господа, помогите, пожалуйста". На вокзалі турки накормили і дали сто доларів. Місяць відпочивала, зробила у перукарні манікюр.
Друга дочка тепер забере вас до себе?
— Як тільки знайде житло у Лівані, бо її будинок там розбомбили.
1941, 1 квітня — народилася у селі Верховая Калузької області, Росія
1954 — переїхала до Києва
1959 — вийшла заміж за Віталія
1962 — народився син Геннадій
1961 — закінчила технікум радянської торгівлі
1970 — вийшла заміж за Валентина, закінчила Інститут інженерів цивільної авіації, радіотехнічний факультет
1971 — народилися дочки-близнюки Гражина і Тетяна
1976 — розлучилася
1994 — за борги племінниці втратила квартиру
2002 — украли паспорт
Працювала у "Київкультспортторзі", інженером на авторемонтному заводі, у метрополітені. Зараз жебрає на Подолі
3 
1
Коментарі