Чашку з міцним чаєм від буфетної стійки до столу Паша несе обережно. "Спиртне не п"ю. Тільки чай, — ставить чашку на стіл і зітхає. — Чай — це моя проблема".
О 6-й годині ранку ми сидимо за червоним пластиковим столиком у одеському привокзальному буфеті.
— Не та тепер Одеса, — скаржиться Паша, аби почати розмову.
— Ви одесит? — цікавлюся.
— Я з містечка Гола Пристань, їду до мами. Живе там у будинку для престарілих.
Паша у випрасуваних білих брюках, старій світлій куртці, до синяви поголений. Кучеряве густе волосся із сивиною коротко підстрижене.
Він іде по другу чашку чаю.
— Мені 40 років, — розповідає. Щоб переконати, що не бомж, показує паспорт із пропискою.
— Маму звати Анастасією Євдокимівною. Їй 85 років. А батька не було, — нітиться. — І в мене із сім"єю не склалося. Із супругою, Людмилою, розписані не були. Коли вона загуляла з арм"янами, я її кинув. Жінка спустошує! Її так багато, що потім місяцями відходиш. А сина забрав! — пожвавлюється. — Потєшний був, вилитий я! Скільки йому печенья привозив у больніцу, — гордо усміхається. — Його усиновили американці.
— Ви від нього відмовилися?
— Я не відмовлявся від Віталика, — сердиться. — Але не мав грошей оформити на нього документи. Я дєвочкам із соцзабезу сказав, що довольний, що дитина буде в Америці. Може, колись познайомлюся з його батьками. У соцзабезі обіцяли, що вишлють фотографію.
Павло Чумаченко каже, що колись був моряком.
— 15 років ходив у море. Ловив рибу у Баренцовому морі й креветку біля Карибських островів. Креветка була не така, як в Одесі сьогодні продають, а величезна, — обома руками Паша відмірює метр на кришці столу.
За рейс я мав до 25 тисяч дерев"яних
— Роботи в рейсі було по вуха, — проводить рукою вище носа. — Авральна система: чотири дні працюєш, чотири — відпочиваєш або 12 днів праці — 12 вільний. Це сьогодні Баренцове море пусте, навіть заборонено ловити рибу. А раніше риби було валом. Ловили тріску, зубатку. За рейс я мав до 25 тисяч дерев"яних, а кеп — до 60! Одягався у "Берізці". Джинсовий костюм "Леві Страус" коштував три тисячі рублів. А дам своїх як одягав!
Він витирає рукавом очі, які сльозяться.
— А зараз у Лаврі живу, — продовжує. — У Києві. Келья у мене там є, працюю трудніком во славу Божу. Отець Варсонофій взяв на роботу, як тільки я попросився. Такі порядні люди! Уранці пройдусь по Лаврі — маю 100 гривень на карманні.
Під Голою Пристанню, в селі, Паша ще має стареньку хату, в якій не живе.
— У дворі гусь ногу не зігне — стільки там роботи! У монастирі краще. Одяг виперуть, пострижуть, нагодують. Встаємо о 5.30 ранку. До ранкової служби не годують, після служби — сніданок. А потім послушаніє — підмести, скопати.
Він пожвавлюється.
— Уявляєте, якось мету тротуар біля джерела зі святою водою. Тут джип нульовий по тормозах. Виходять з нього молодята. Тягнуть із собою два величезні бідони, святої води набрати. Я напросився помогти. Набрав води, доніс бідони до машини. Чоловік мені — сотку... А його дружина — п"ятдесят. Я найбагатшою людиною того дня був! Купив дві пляшечки пива, рибку. Пішов на Труханів острів, весь день просидів. Уранці прокинувся від холоду.
Я кладу на край стола 10 гривень. Гроші Паша не бере, але поглядає задоволено.
— Десяточкою мене підігріли, — каже вдячно. — Я турбувався про них — про маму й сина, — перескакує на інше. — Мама квартиру у Голій Пристані продала, мене не спитала. Я з останнього рейсу вернувся. Купила в селі хатку без газу, біля своєї двоюрідної сестри. Зима, у хаті холодно, нічого їсти. То я за два дні оформив її в інтернат. Мамі там добре. Там, розумієте, общество... І сина на зиму до лікарні влаштовував. Договорюсь із сестричками, вони його доглядають. Чотири роки було Віталикові, коли його забрали.
У мене дзеленчить мобілка.
— Це будильник. Сьома ранку, — пояснюю.
Паша відкрито, по-дитячому сміється:
— Мама родная, у людей по чотири мобілки. А мені возраст не дозволяє пользоваться мобілками.
Коментарі