"Коли служанок вибирають, зуби дивляться та язик"

 

— Коли вернулася з Італії, відмовила вже душ п'ять туди їхати, — розповідає 50-річна Тамара Харченко з міста Березань на Київщині. Жінка схожа на голлівудську актрису Меріл Стріп — такий же тип обличчя, вузькі губи, ніс. Очі підведені коричневими тінями в тон із шарфом.

— У мене — троє дітей. Із чоловіком розлучена, але він із нами живе. Старша дочка пішла вчитися, середня закінчувала школу. Зарплата в мене була доларів 20. І мене піддурили 2000 року поїхати в Італію. Звали доглядати за старими. Мова йшла про тисячу доларів заробітків на місяць. Тоді євро ще не було.

Розмовляємо у громадській приймальні мерії, де жінка працює головним спеціалістом з питань опіки.

— Я звільнилася з роботи — працювала в соцзабезі. Позичила 1300 доларів — на візу, проїзд і посереднику. Дітей залишила на маму, бо чоловіку і діла не було: знущався з мене, бив, зраджував. Трохи мову по словнику вивчила.

Тамару Василівну і ще трьох українок, які приєдналися в Тернополі, автівкою відвезли до Італії.

— Спочатку жінки живуть у роботодавців. Українок двічі на тиждень вивозять на площу і влаштовують продаж робочої сили, — кашляє. — Коли служанок вибирають, до рота заглядають, зуби дивляться і язик. Якщо ти в курточці, її треба розстібнути. В Італії престижно мати прислугу-українку. Це значить, що в хаті буде чисто і наготовлено.

У синьйорів працювала жіночка Наташа із Кам'янця-Подільського. Синьйор Анельйо каже: "Наташа годує тварин, а ти фізично здорова — я займалася п'ятиборством — будеш допомагать убивать скотину".

У перший же день поставив мене біля конвеєра. Курці шию перерізав, і вона до мене сунеться. Треба кинути у великий чан і потім за 2 хвилини обскубти, бо друга вже сунеться. На перший же вечір я обскубла 17 курей. Наступного дня загадує сім кіз перевести через автостраду, щоб паслися. Я давай по дві брати, "ні", — кричить, — усіх веди". Та коза тягне туди, та — сюди. Розіпнули мене на трасі. Машини сигналять, зупиняються. А я плачу. Насилу перетягла. Потім наловчилася, підходила до них, прибалакувала. Молоко віддавали хворому хлопчику: він народився від рідних брата і сестри. Ноги мав короткі, тулуб довгий, голову велику.

Дзвонить мобільний:

— Мамо, сьогодні слизько. Не виходьте, я краще сама ввечері заскочу.

— Із хазяїном мала забивати свиней. Заходимо в огорожу, вони здорові масою, а паща, як у крокодила. Синьйор наказує заганяти рижого, а мені страшно. Він накидає на рило петлю, горло перерізує і той стікає кров'ю. Бичків шокером убивав.

Сало зі свиней і нутрощі господар викидав у сміттєві баки. В італійців не прийнято їсти печінку, серце і жир.

— Із м'яса робили сосиски, ковбасу, продавали в хазяйському магазині.

У Тамари Василівни раз по раз дзвонить телефон. Вона збиває дзвінки.

— 5 січня просимо синьйора, щоб дав нам гроші перед нашим Різдвом. Я пропрацювала два тижні, Наташа — два місяці. А він кладе перед нами чотири голуби без голів. Пташки ще тіпаються. Їх треба обскубти, доки теплі. Ми відмовилися. Анельйо вигнав Наташу. Сказав, що я справлятимуся за двох.

Я вирішила не кидати землячку. Поїхали до Риму, там у Наташі була знайома. Мене попередили, що скрізь тут заправляють жінки із західної України. Вони у Римі повиходили заміж, у них свої клани — ціла мафія. Сказали, не зізнаватися, що я — з Київської області, бо кликатимуть москалькою і не допоможуть. У центрі Риму біля Колізею відвезли мене в ресторан. Там працювали п'ятеро українських жінок. Носили дрова, пекли піци, мили посуд. Синьйора сиділа на касі. У день отримували по 10-15 доларів. Я там руки повиривала. Стільці по 12 кіло щодня перевертала, мила. Хтось із жінок украв фотографії моїх дочок. Одній 18, іншій 16 років. Показали хазяйці Лаурі. Вона зарплатню мені підвищила й одно каже: "Тамара белла, дочки белла. Привозь їх сюди, будуть моїм синам наречені. Нам треба кров міняти". А сини ті наркомани. Буває в італійців таке: українка родить дитину, а її — у психушку.

Завхозом у нас робив Гриша з Троєщини. Він казав: "Дівчата, порахуйте, ви отримуєте по 10 доларів, чи варто було сюди їхати? Тут заробляють ті, у кого є коханці-італійці. Він знаходить любці роботу, де та працює двічі на тиждень і отримує 600 доларів, забезпечує житлом, одягом. Інакше тут не виживеш. Вас заклюють".

Я вирішила додому їхати. Дем'ян — мій наймолодший — захворів скарлатиною. Йому 11 років тоді було. Що не подзвоню, йому все гірше. За допомогою Григорія втекла, нічого не сказавши ні господарям, ні землячкам. Три доби добиралася додому, платила штрафи за прострочену візу.

За 2,5 місяця в Італії схудла на 28 кг. Із заробіток привезла 300 доларів. Борги віддавала, наймаючись пасти худобу на літо, на перепису населення працювала за трьох.

До міської ради підходить русявий хлопець.

— Ма, чого ти так довго не брала трубку?

×