— Коли окупанти побачили моє посвідчення працівника преси, оскаженіли. Почали кричати: "А, гребаная пресса!" Затягнули в канаву і поставили на коліна, — розповідає журналістка 28-річна Олена Максименко. Вона з двома активістами Автомайдану, а також інженером Євгеном Рахном та фотографом Олесем Кромплясом три доби пробули в полоні в окупаційних військ у Криму. 9 березня "беркутівці" зупинили їхні автівки на контрольно-пропускному пункті в Армянську, біля в'їзду на півострів. Олена була у джипі з чоловіками.
— У Саші (Олександра Рязанцева. — "ГПУ") і Каті (Катерини Бутко. — "ГПУ") знайшли автомайданівські посвідчення та українські прапори. В Саші на руці побачили татуювання "Небесна сотня" і розлютилися. Погрожували: в сотні зараз буде 105. Мали на увазі, що вб'ють нас п'ятьох.
Ми стояли на колінах, а кожен із озброєних викрадачів підходив і по-різному знущався. Хлопців били сильніше. Я раз отримала кулаком по потилиці. Адреналін бив через край, тому болю не відчула. Хтось у військовій формі відсік ножем у мене жмут волосся. Потім кинув на руки зі словами: забери на память, сука. Постійно погрожували: давайте кончайте их, пацаны. Мене почали душити шнурком, а тоді показували викопані ями в полі. Казали, що кинуть нас туди, і ніхто ніколи не знайде. Другий пропонував пустити нас у поле й розстріляти. Хлопців клали на землю та стріляли за кілька сантиметрів від голови. Я пошепки читала "Отче наш". Ніхто з них не приховував обличчя, один навіть тикав мені свій паспорт. Говорив: "Сука, ты знаешь, кто я и откуда, поэтому тебя надо убить".
Там були "зелені чоловічки"?
— Так, вони найадекватніші. Поводилися стримано, тихенько нам казали: "Ребята, не переживайте, никто вас не убьет. Главное, не делайте глупостей и сидите тихо". Один навіть дав нам куртки. Потім нас завели в підвал поста ДАІ, що навпроти. Сказали стати на коліна обличчям до стіни, руки тримати за головою. Пригрозили — якщо перемовлятимемося, стрілятимуть без розбору.
Як удалося це витримати?
— Дівчата плакали, хлопці теж кричали. У мене в критичних ситуація настає ступор. Я пішла глибоко в себе, хоч було дуже страшно. Хотілося жити над усе. Якийсь тітушка із самооборони казав: "Посмотрите на эту суку — она даже не моргнула, когда стреляли. Если остальные сюда по дури попали, то она шпионка. С ней надо разобраться особо". Я злякалася, почала плакати і тремтіти.
Куди потім повезли?
— Посадили у закритий кузов військової вантажівки. Спершу було полегшення, бо вже не сиділи під дулами автоматів. Конвой, що супроводжував нас, заспокоював: все будет хорошо, никто вас не убьет. Було страшно, бо так часто говорять, коли хочуть щось зробити. Думали, нас завезуть подалі в ліс — і все.
Ви мали якісь речі?
— Усе забрали — телефони, гроші. З собою у мене були дві синьо-жовті стрічки. Перед КПП сховала їх у шкарпетки. Коли нас привезли на військову базу в Севастополь і поселили в камери, думала сховати їх у батарею. Але вирішила, що це буде зрада стосовно країни. Так і залишила в шкарпетках. Після цього мене перевели в іншу камеру, а у тій влаштували шмон. Перевернули все догори дном, навіть дзеркало зі стіни зняли. Певно, шукали якісь екстремістські штуки.
А якби знайшли стрічки?
— То був би зайвий привід попрацювати з нами ще. На базі нас не принижували, зверталися на "ви", чемно поводилися. Пропонували медичну допомогу, гарно годували. На обід були борщ, хліб із салом, часник і каша. Мені навіть дали жменю шоколадок. Єдиний страшний випадок — коли нас привезли. Наказали стати обличчям до глухої стіни без вікон, руки тримати за спиною. Позаду були озброєні люди. Думали, зараз дадуть команду і покладуть нас рядком. Так стояли години зо 2. Я перед тим ніч не спала, день не їла. Плюс усі ці стреси. Думала, впаду від знесилення.
Тоді вам погрожували?
— Ні. Вони бачили наш стан. Хлопець, якому порізали одяг і побили, весь тремтів. Певно, мав сильний струс мозку. Нас, навпаки, заспокоювали: потерпіть, скоро зайдете всередину. Далі ми пройшли тест на наркотики. У Криму думають, що на Майдані всі наркомани. Коли отримали негативний результат, дуже здивувалися. Розселили по звичайних тюремних камерах по одному. В камері була навіть чиста постіль. Усю ніч по черзі водили на допит.
Що їх цікавило?
— Мета приїзду. Хотіли розколоти, на кого працюю, до яких кримських екстремістів їхала. Вони ж упевнені, що нам американці платять, Києвом ходять озброєні бандити і його треба рятувати від безпредєлу. Ті хлопці на базі — такий же "Правий сектор", тільки навпаки. Вони переконані, що обороняють людей. Наміри наче й хороші, але запрограмовані вояки інакше. Змусили дати їм пароль від електронної пошти. Знайшли там тільки купу спаму. Тоді почали брати на понт: "А зачем вы писали про русскую агрессию и оккупацию?" Думали, розколюся, хоча жодного разу на такі теми не писала.
Вас допитували росіяни?
— Вони не назвалися, але підозрюю, що так. По-перше, акцент, по-друге — з розмов було зрозуміло, що приїхали з Росії. Ми спілкувалися російською. Якби почули українську — не знаю, що було б. Один раз обмовилася, коли принесли обід. Сказала: дякую. Потім швидко виправилася: ой, спасибо.
Як усе вирішилося?
— Відпустили нас 11 березня по обіді. Надворі підійшов кремезний чоловік у військовій формі, назвався командиром. Каже: "Мне плевать на ваши политические взгляды, моя задача — увезти вас целыми и невредимыми. Но с этим не согласны "Беркут" и казачки. Я сделаю все, что в моих силах".
До нас приставили конвой — хлопців з автоматами. Це російські солдати, мали нас прикривати у разі нападу. На КПП командир із 40 хвилин домовлявся з козачками і "беркутівцями", щоб нас випустили. Віддали наші машини. Їх пограбували, забрали всю техніку, гроші, телефони. Правда, мені моїх 600 гривень повернули, паспорт теж. Перше, що зробила, — подзвонила мамі. Про те, що я поїхала до Криму і мене викрали, вона дізналася з новин. Тепер нікуди не пускає.
3 
1
Коментарі
2