Григорій Попик, 83 роки, просить показати посвідчення. Уважно розглядає його без окулярів. Потім запрошує до хати.
— Дивись, діду, а то знову дадуть 25, — жартує дружина Марія, 72 роки. Поправляє квітчасту хустку. Григорій Іванович у синій сорочці, чорних штанях і трохи запилених черевиках. Подружжя повернулося з коханівської церкви, що за 8 км од їхнього села Діброва Збаразького району на Тернопільщині.
— Я член ОУН з 1942 року, — розповідає Попик. Поруч за стіл сідають дружина й син Володимир. — Ішли в організацію добровільно, ніхто не заставляв. У селі спочатку була мельниківська організація, потім перейшли до бандерівців.
1943-го Григорія Попика вивезли на роботу до Німеччини. Працював на тартаку в селі Мартбібарт-Шамфельд.
— Нас було 13 хлопців з України. Німці такі забучавлені, крепечі. А нам по 17 років, а треба здорові колоди носити 10 годин. Пайка — 400 грамів хліба на день, — згадує.
По війні чоловіка направили в Донбас на шахту, рік працював бурильником. Потім заслаб на жовтуху й відпустили додому.
— У Діброві діяло повстанське підпілля. Я мав псевдо "Бистрий". Розносив листівки по селах. Навіть англійські шинелі, запаковані.
— Зброю мали? — цікавлюся.
— Дали "бельгійку" — гвинтівка така. Вона була вища за мене. Я ж невисокий — метр 65. І три всього патрони. Один — для себе, в разі чого. А просто так не мав вистрілити ніхто. Мабуть, хтось на мене доніс. Прийшли з вечора, облава. Зробили обшук. Знайшли листівки. У лісі ж мали машинки друкарські, навіть газети друкували.
Попика засудили до 25 років ув"язнення і п"яти — позбавлення прав. Покарання відбував на Колимі, працював у шахті.
— Пізніше на засланні був щекотуром на будові елєктростанції. Важив не більше 40 кілограмів. Заслаб, якісь гулі повилізали. У лазарет поклали, — веде далі. — Прийшов врач, без нічого гулю розрізав. Замастив, три дні побув — і на роботу! Вилізли ще гулі. Тоді вже положили в лікарню. Там давали рибжир.
Каже, в таборі найбільше було українців. А ще — естонці, литовці, латиші, китайці:
Прийшов з тюрми в одній куфайці
— Естонці — делікатний народ. Крупнокаліберні такі, їм не хватало пайка. Вони найшвидше вмирали. 1953-го помер Сталін, став Малєнков. Уже не давали пайка, а хліб був на столах. Почали нам платити якусь частину зароблених грошей.
1955-го повернувся до рідного села.
— Кругом позасуджувані, вивезені — котрий як куркуль, котрий як упівець. Але були й активісти, що під вікнами стояли: чи хто до мене не заходить?
— Але жити на батьківщині дозволили?
— Убивства не мав, то дозволили, — докидає дружина.
— Як познайомилися?
— Так вона через одну хату жила, — усміхається Попик. — Батьки мені прислали пісьмо, а там вона з ними сфотографіровна. Я глянув — підходяща. Мені вже було 31, коли вернувся. А їй — 20.
— Батько подивився по дівках, яка найкраще сапає, й до мами вчепився, — жартує Володимир, 51 рік.
— Може, я втручаюся не в своє діло, — перепрошує Марія. — Тоді за любов було трудно казати, що вона навіть така існує. У нас батька забило на фронті. Мама осталася з двома дітьми: в мене ще молодша сестра є. То я закінчила сім класів і пішла в колгосп. Там не давали ані грошей, ані зерна. Я мала 17 років, і мені дали 5 гектарів буряків. Він прийшов з тюрми в одній куфайці. А тепер люди говорять: біда за України! Столи вгинаються, вбираться не знають уже в шо — і біда!..
Григорій Попик отримує 700 грн пенсії. Іще 50 йому доплачують як ветеранові ОУН-УПА. Каже, що тричі отримував грошову компенсацію з Німеччини за підневільну працю.
— Не всьо я вам вірю, — раптом насуплюється чоловік. — Бо ви є за Януковича!
Пояснюю свої погляди. Господар заспокоюється. Цікавлюся, кому з політиків симпатизує.
— За Юльку голосував, — відказує Григорій Іванович. — Вона розоблачила, що половину грошей, що в Криму флот стоїть, нам Росія не платила.
Родина Попика має 8 га землі. Обробляють їх трактором ЮМЗ-6.
— Три гектари батько сам порає, — зауважує син Володимир. — Оре, культивує...
— Ще щоб жінка молодша була! — додає Григорій Іванович.
Випиваємо по чарці.
— Я можу сказати тіко таку свою думку, — каже вже на порозі господиня. — Ну невже в державі немає таких патріотів, які душу поклали б за ту Україну, а не за гроші?
1925, 25 квітня — Григорій Попик народився в с. Вербовець, нині Лановецького р-ну Тернопільської обл.
1948 — засуджений до 25 років
1955 — звільнився з ув"язнення на Колимі
1956 — одружився з сусідкою Марією Іванчук
1957 — з"явився на світ син Володимир
1985 — вийшов на пенсію
2007 — народився правнук Андрій
5 
1
Коментарі
1