"Не страшно самій?
— Ні. У моє село ніхто не ходить. Бутівські всі мене знають, а бродящі ще не приселялися".
81-річна Ганна Ярина зі Старої Бутівки розмовляє із сусідами по палаті в районній лікарні в Сосниці на Чернігівщині. — У селі ще 17 хат є, але всі порожні. 1986-го там 195 людей жило, у ларку черга за хлібом стояла. Усі або виїхали, або вмерли. Сусіда останнього схоронили три роки тому. Влітку в пару хат дачники приїжджають — і все. Як треба щось, то пішки до Бутівки ходжу. І на пошту по пенсію, і по газети, і в магазин.
Перед Новим роком Ганна Федорівна прийшла до лікарні.
— Заболіло щось отут у мене, — показує на груди. — Це на нєрвной почві, опоясивающий лишай. Троє суток з болю кричала. Докричалася до того, що до лікаря Потійка в Бутівку пішла. Приписав ліки. А їх же немає де в селі купить. Онуків попросила, щоб із району привезли. Днів зо два лікуюся дома. А воно загадай дурному Богу молитись, то лоба наб"є! Так і зо мною: кип"яток у пляшки наливала і притуляла. Пече, а я терплю, хочу, щоби вилічило. А сама вже й не розберу, що то болить. Устала раз у п"ять ранку — і в дорогу. 5 кілометрів до Великого Устя добігла, трохи жінка на скутері підвезла, тоді пішла мостом до Малого Устя. Машини багаті їхали, не спинялися, а бідних не було. Біль так памороки забив, що йшла світ за очі.
Лікарі виявили в жінки опіки у трьох місцях.
— Хвороба така нахальна, — скаржиться Ярина. — Ночами спать не можу. Вийду ото постогну десь, щоб у відділенні не чули.
— Додому не тягне?
— Худоби в мене вже немає, щоб за її переживать. Кіз пороздавала, курей кобець (шуліка. — "ГПУ") ловив, то я півня останнього зарізала. Город теж онукам віддала, хіба біля хати трохи пораю. Із мене двоє відер картоплі на зиму вистачить.
— А діти?
— Син Віталій у Київській області живе. Дочка Валя померла два роки тому, лишила мені два внуки у Бутівці. Од них уже чотирьох правнуків маю. Чоловік жив у мене в приймах, а на кулаки був не жадний. Люди казали розійтися, а я шкодувала. Жалко було його, він ранений із війни вернувся, потім на рак легень захворів, рік лежав. Помер 1994-го, весною. Якраз розлив був такий, що добратися до нас не можна було. Як умер, то внучка трохи пожила зі мною, а тоді заміж пішла. Син до себе кликав, але він і сам уже пенсіонер, здоров"я хитається. То я сама: як узялася корабель тягти, то тягну.
Ганна Федорівна рік жила в хаті без світла.
— Щось у трансформаторі поламалося. Так я ото керосинову лампу світила. Радіо в мене на батарейках є. Діти хотіли телевізор новий привезти — я не погодилася. Стовп електричний так нагнувся, що скоро впаде, без світла сидітиму.
3 
1
Коментарі