4 серпня на Байковому кладовищі в Києві поховали голову Спілки письменників Віктора Баранова. Він помер 1 серпня у столичній лікарні Феофанія від раку печінки. Йому було 63 роки.
— Вітя про хворобу дізнався півтора року тому, — письменник 85-річний Юрій Мушкетик сходами піднімається на другий поверх Спілки письменників, що по вул. Банковій. У понеділок тут прощаються з Віктором Барановим. — За цей час сильно схуд, ходив блідий. Знав, що вилікуватися не зможе, але не здавався. Казав: якось виберуся. І не таке переживав. Останні місяці дзвонити йому боявся. Телефонував дружині і питав про здоров'я Віті.
На сходах, що ведуть на другий поверх, Юрій Михайлович зупиняється. Роздивляється фотографію небіжчика, перев'язану чорною стрічкою. Біля неї у півлітровій банці із зерном горить свічка.
— Свої останні твори я друкував у журналі "Київ", редактором якого був Баранов, — продовжує Мушкетик. — Коли приносив черговий рукопис, він першим брав його читати. За день-два дзвонив і казав: Юріє Михайловичу, заходьте в гості. Хочу про ваш новий твір поговорити. Годинами викладав свої враження.
У залі навколо труни, закладеної квітами, стоять рідні Віктора Баранова: дружина 61-річна Лідія Петрівна, сини 40-річний Олександр та на три роки молодший Сергій. Біля стіни на пластикових стільцях сидять жінки — обмахуються газетами, постійно п'ють воду.
— Віктор був душею компанії, — розповідає письменник Євген Дудар, 81 рік. — Ні з ким не загравав. Коли щось не подобалося, казав про це в очі. Багато письменників приносили йому свої твори і просили за гроші відредагувати. Віктор на це казав: не треба мені твоїх грошей. Ти письменник? То вивчай мову і пиши сам.
Часто бував у мене на дачі. Перший раз привіз ікону Божої Матері з Ісусом. Повісив на стіні перед моїм робочим столом і сказав: нехай твою хату охороняє. Найбільше любив мій сад. Довго ходив поміж деревами, а тоді лягав на траву і дивився в небо.
Із дружиною Лідією Петрівною Віктор Баранов прожив у шлюбі 41 рік.
— Вони познайомилися на весіллі у спільних друзів, — каже тернопільський філолог Роман Луців, 62 роки. — Зразу так закохався, що про все на світі забув. Тільки зустріну — починає про Ліду балакати.
Після третього курсу хлопців із військової кафедри повезли в Батурин на збори. Вітя довго без Ліди не витримав — на третій день утік до неї на побачення. По дорозі хтось із начальства його зловив. Дали за це кілька днів гауптвахти. Я тоді вірш про них із Лідою написав: "Як ми були ще молодими, життя цвіло, як пишний сад. Зустрів Баранов Кузнєцову і закохався не на жарт. Ніщо йому не помагало: футбол і пиво запустив. Вже й на губу його саджали, він нею марив, нею снив".
Весілля гуляли в рідному селі Баранова. Воно було скромне. Я грав на гармошці, а наречена й наречений витанцьовували.
Віктор Баранов народився в селі Кривуші Кременчуцького району на Полтавщині. 1983 року став секретарем Національної спілки письменників. У листопаді 2011-го обраний її головою. Видав три романи, збірки повістей та віршів. Перекладав із румунської.
"Тікали з пар, щоб у футбол зіграти"
У Київському університеті ім. Шевченка Віктор Баранов мав прізвисько Баранкін. Там він закінчив філологічний факультет.
— Часто тікали з пар, щоб у футбол зіграти. Вітя був прекрасним гравцем. Не було такого матчу, в якому б не забив хоча б два голи, — розповідає філолог Роман Луців. Навчався разом із Барановим. — У гуртожитку готували по черзі. Вітя завжди смажив картоплю, бо дуже смачною у нього виходила. До неї на стіл ставив квашену капусту, яку йому мама із села передавала.
1 
1
Коментарі