Служба безпеки України щодня перехоплює розмови окупантів. Вони лаються, плачуть, скаржаться на голод і холод. Пиячать, крадуть у місцевих їжу, кидають поранених і загиблих.
"Газета по-українськи" відібрала найцікавіші розмови за 17 днів війни. Подаємо їх українською, зі збереженням стилістики.
— Що у вас по новинах, мам? — схлипує рашист.
— Та нех*я, Росія воює і все. А у вас?
— Нех*я, мам. Ми стріляємо і по нас стріляють. З мінометів бомбили, двох офіцерів поранили, куски м'яса. Нам сказали, ми ще тиждень тому мали звідси з'ї**тися. Командиру дивізії передали: "Твої війська нічого не можуть зробити, ми надішлемо інші". Він сказав: "Ми будемо до останнього". Нам обіцяв, що будуть платити кожного дня 57 доларів і квартиру. Якщо Україну завоюємо, то хату дадуть, — мовчить. — Або могилу.
— Угу.
— Такі думки проскакують, сам ледь не застрелився. Пам'ятаєш, ми мали зі зброєю стрибати 23–24 лютого. 45-та бригада стрибнула — троє живих лишилося. Це ж еліта, ї**ть, ВДВ, кубінка.
— Розстріляли їх?
— По повній. Псковських вдвшників теж. Псковський командир застрелився, бо народу багато полягло — ульянівська банда, ульянівський дивізіон. 13 тільки залишилося живих і одна машина.
— Ми думали, що їх вже в кільце взяли, а вони на нас напали, бл*дь, — говорить окупант дружині.
— Їсти є?
— По будинкам пройшлися. Зайшли в один, з виду бідненький, а всередині — е*ать! Коробки від айфонів, компи. П**дец люди живуть, по кайфу, айпад собі взяв, — хвалиться.
Одне з угруповань окупантів потрапило в оточення. Їхню техніку знищили. Командири кинули підлеглих.
— Ви в оточенні? — питає дружина окупанта.
— У повному кільці. Стоїмо й чекаємо кращих прогнозів, ховаємося по полях. Із зеленчуцької колони (Зеленчуцький район Карачаєво-Черкесії в Росії. — ГПУ) залишилося троє людей.
Командир пообіцяв 57 доларів у день і квартиру
— Ти що?
— Полкан приїхав і ох*їв. Скільки пацанів лягло. Найсмішніше знаєш що? Ми тут всі неофіційно. Керівництво наше нас кинуло і з'ї**лося. Більше половини 205-ї бригади, в якій ми були, перебили. "Градами", гранатометами ї**шать кожен день.
Окупант Дмитро телефонує нареченій у Москву.
— Арта стоїть, пуляють ракети, "Гради". Бомбардування не зупиняється ні на хвилину, — каже загарбник.
— А нам сказали, що немає війни. Це спецоперація.
— Хто сказав?
— Дядя Вова.
— П*здобол він. Що ми тоді тут робимо?
— Типу роззброюєте Україну й бомбите Бендеру! Не зря все це почалося. Війна була на порозі. Вони б самі почали. Це було питання часу. Вони всі злі. Росіян ненавидять. Діма, їх треба добивати. Якщо їх не зачистити, вони озлобляться за рік-два і на нас війною попруть, — говорить жінка.
Окупант ховається в школі, де вибиті вікна. Каже матері, що на вулицях їх розстрілюють.
— Тут апокаліпсис. Я у спальник лягаю в одязі. "Град" накрив. Стільки трупів в житті не бачив. Ми розвернулися, втекли до лісу. 700 трупів наших бійців, просто м'ясо, всі розірвані. Живого місця нема.
— А далі що?
— По магазинах пройшлися. Вкрали новий відбійний молоток. Він 100 тисяч коштує. Привезу додому, якщо виживу.
Псковський командир застрелився, бо багато його народу полягло
З Миколаївського аеропорту переляканий рашист телефонує другу в Казань.
— Брат, не рвись сюди. На забій відправляють. Це навіть не Сирія, ніх*я, бл*дь. Бо тут довбають щодня. А ми їх не можемо знайти, бо немає сил та коштів. Я тобі чесно скажу: жодного патрона не витратив. Тому що українців не видно. Куди ху*рити? Безглуздо. Ганяють нас туди-сюди, як щенят, — говорить окупант.
10 березня у мережі з'явився запис розмови українця з росіянином, який живе в Калінінградській області.
— Саня, — говорить українець. — Європа запакувала нас такою зброєю, що якщо ти їдеш навіть на танку, простий Микола з кущів натискає на кнопку — і вас всіх немає. Подивися, як палять колони. А ще є така штука як "Байрактар". Літає на висоті 8 кілометрів 24 години. І просто скидає бомби. І розлітаються ваші кишки по деревах. У вас скоро нічого не буде. Ви будете їсти мох, якщо знайдете. Біжи куди-небудь. У ліс біжи, там і сиди. Вас тут покладуть.
— А в нас навіть лісів немає, щоб втекти, — каже ворог. — Нас заблокували повністю.
— Якщо вернуся додому, напишу рапорт на звільнення. Це кінчена організація, а не армія. Всі бухі, всі сині і всім по*уй, що всіх нас зараз роз**ашать. Гарахін синій, Золотський синій, командир полку синій. Усі сині, — каже окупант дружині 11 березня.
— Чому ваші давно вибралися через кордон, а ви сидите?
— Бо в нас командир полку довбо**б. У якому полку ще стільки полонених, як у нас? Зате йому дали достроково полковника й героя Росії. А в нас із 60 танків лишилося всього 18.
— Я починаю вірити українцям після твоїх розповідей.
— Та ясне діло. Ми сьогодні проїжджали місто. Воно повністю роз***шене. Нах*я, я не розумію. Наші роздовбали.
Перехопили розмову ворога, який стоїть біля Ірпеня. Жаліється колишній дружині, що йому затримують обіцяні гроші за вбивства українців.
— У нас завтра похорон. Хлопця ховають, 22 роки, — плаче жінка.
— Та бл*ть, це все не страшно! Страшно те, що нас тут кидають на бабки! Розумієш? Коротше, Надя, тільки ти мене виручиш. Тому що я "смертягу" (посмертні виплати. — ГПУ) робив на тебе, і ніхто не в курсі тут, що ми з тобою розлучені. Коли я тобі гудок скину, відправиш СМС на цей номер. Пиши.
— Секунду.
— Пиши: "Для Сафона. Надя потрапила в аварію. Вона в тяжкому стані. Не знаю, куди подіти дітей". Надюша, вибач. Я просто інакше бабки свої ніяк не висмикну. Приїду — поставлю свічку. Ось номер: +7996382414. Пацан там знає, що робити.
— Ми до Чечні їхали, а опинилися на війні в Україні, — каже матері солдат із Криму. — Згоду лише на відрядження підписали. Ніяких 53 доларів на добу і зарплати немає.
Його співрозмовниця плаче.
По магазинах пройшлися, вкрали новий відбійний молоток
— Добралися з Криму без їжі та зброї, зазнали численних втрат. По смітниках риємося, патрони шукаємо. Військову частину захопили, обікрали. Лазили по своїй розбитій техніці, шукали зброю. БМП стояла. Ракета "Байрактара" залетіла у відкритий люк. Від людей лишився фарш.
— Привіт, кохана. Що там по новинах? — запитує жінку офіцер Росгвардії, який стоїть під Бородянкою на Київщині.
— Нічого толком. 498 загиблих, 1500 поранених.
— Ти українські новини дивися, — наказує. — Соловйов й*баний хіба в окопах? Він в Італії сидить. Війни він хотів. А нам — п*здуй воюй. Що там по переговорах чути? Чого ми сюди поперлися?
— Донецьк і Луганськ просили допомоги.
— Нічого собі допомога.
— Нас тут санкціями давлять. Кажуть, що ЄС заборонило продавати євро. Наші кинулися євро здавати. З літаками жопа. Літати нема на чому. Як будемо жити, не знаю.
Поки нашого х*я не скинуть, будемо в гімні.
Керівники російських військ закликають розстрілювати підопічних, які відмовляються виконувати накази. Про це зізнаються солдати.
— Мені другий БТГр (батальйонна тактична група. — ГПУ.) вчора залишив деяких "карандашів" (солдатів або сержантів. — ГПУ). Троє просять відправити їх до Росії. В одного батька не стало. В другого дружина померла, троє дітей залишилося. Третьому треба доглядати за батьком, який вмирає від раку. Мені їх відправляти?
— Ну, ти відправляй і одразу подзвони кому треба. Нехай проб'ють інформацію. Якщо не так — кінчайте їх.
Окупант телефонує колишній дружині.
— Я в ах**ї просто, куди нас привезли, п*ари, по нам х**рять 14-й день, с**а, як х*й знає кого, б**дь!
— Ти випив?
— Випив, бо дуже страшно тут. Будинки грабуємо, щоб пожерти. Ні цигарок — ні*уя, чай куримо. Це п**дець. Тут ми мопед сп*здили, поїхали в магазин, пограбували, набрали синьки, в**али, вчора хату пограбували, курку замаринували, поїли. Два ешелони вісім вагонів "200-х" з усіх бригад, яких тут вісім штук, відправили додому! Просто їдеш, дивишся у вікно — трупаки валяються, наші пацани. Тут офіцери вішаються, самі собі в ноги стріляють, щоб їх відвезли до Москви чи в Пітер.
Російський окупант розповідає дружині про втрати.
— Вирішили прориватися на Київ болотом, втопили 60 танків. Під мінометом три дні вже. 11 трупів. Зараз витягуємо потиху.
— Чутки такі пустили, що ваші командири комп'ютерів уже накрали, шампанського.
— Це правда.
— І що вони вже втекли.
— Так, ми самі по собі, вони самі по собі. У кожного тут свої мотиви, чисто бабки. Побільше накрасти.
— Саня, ну як там у тебе? — жінка набирає сина-загарбника, який воює в Ірпіні.
Із 60 танків лишилося всього 18
— Ну як. Важко, ма.
— Ти чого? Плачеш? Саня, терпи, ти ж у нас мужик, тобі вже 29. Ти тримай себе в руках, ховайся, не геройствуй. Скільки ви там ще тусуватися будете?
— Не говорять.
— Багато ваших загинуло?
— Та багато, ма. Путін г*ндон. Ми сюди їхали на навчання. Повчилися, а потім заїхали в Україну через Білорусь. І всьо, нікуди не дінешся. Не відмовишся, бо посадять. Мені вже не треба ті командировочні й долари. Додому хочу.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
Коментарі