— 5 гривэн, выручишь? Нету? Давай 3, Бог тройцу любит, — зазирає в очі немолодий вірменин біля залізничного вокзалу в Києві.
У його порепаних руках — пластикова одноразова тарілочка. Там гречана каша, кабачкова ікра і кілька шматків хліба. Їжу і чай безпритульним безкоштовно роздають від міського будинку соціального піклування. За 50 хв. троє жінок у фартухах неподалік гуртового ринку розсипають по тарілках 150 порцій.
Безхатьки стоять групками. Швидко ковтають кашу, що стигне на морозі.
— Это мне токо на абэд, вечером голодать буду, — говорить вірменин. — Меня Тико зовут, Тигран. Мне 50 лет на днях будет, — розправляє плечі у модній колись шкірянці-"танкері". Губи в нього сині, з рота тхне перегаром.
— Що пили сьогодні?
— Водку, врать не буду. Холодно, надо грэцца. Дай денег, я тебя прашу. Не хачу варавать. Миня здесь аграбили, шакалы, — вишкіряє давно не чищені зуби. — Все деньги украли. Восемь дней здесь нахожусь. На вокзале живу. Охрана гонит, а домой как попаду? 500 долларов стоит самолетный билет! — показує синій паспорт громадянина Вірменії. Фотографія розмита. Людина на документі не схожа на Тиграна. На сторінках кілька віз.
Із тарілки падає шматок хліба.
— Подбери, нельзя так с хлебом, — каже жінці в чорному пуховику, яка тулиться до його плеча. Їй років 45, очі перелякані. Шматок хліба обдмухує і кладе на кашу.
— Янку тоже ограбили, она из Ужгорода. Мы сошлись здесь, — пояснює Тигран.
Вигрібаю з кишені дрібні гроші, 5 грн. Вірменин забирає їх і чимчикує з Яною до вокзалу. Обід у двох тарілках акуратно несуть у торбі.
Куштую немащену водянисту кашу та ікру. Їсти можна. Вісім бригад щодня розвозять обід для безхатьків на вокзали, ринки, станції метро. Не відмовляють нікому, хто просить.
— Он старенька в оранжевій шапці. Змерзла людина, і ми її нагодували. Це місце всі голодні знають, воно прикормлене.
До годівниці біжить, ковзаючись кросівками по льоду, чоловік у двох плетених шапках, одягнених одна на одну. Їжі йому не вистачає.
— От блін, доки пиріжок ходив гріти у пічку, ні х...я не получу, — каже 49-річний Віктор Каліченко. З кишені стирчить пиріжок, розігрітий десь у мікрохвильовці. Сиза щетина безхатька спускається на шию. Голубі очі зиркають туди-сюди. Поглядом з ним зустрітися так і не вдалося.
— Я з Вінницької області, село Красносілка, хата згоріла, батько замерз, — розповідає скоромовкою. — З жінкою 20 лєт прожив. Узяв її в положенії, а тепер діти взрослі, я їм не нужен. Сначала робив на "Гаврилівських курчатах" охранніком. Посварився з начальством, тепер я тут. Учора знайшов курочку замерзлу без пір'я.
— Дак її хтось викинув, — підходить низька худа жінка в червоному капелюшку.
— А зімою що їй буде? — визвіряється чоловік. — Я її на дереві підвісив, щоб ніхто не вкрав. Зварю на кострику, — ногою підкидає пляшку з-під горілки, що валяється у снігу.
— Видно, батя, у тебе гроші є, що розкидаєшся. Давай я заберу, це ж 15 копійок, — 52-річна Галина з Ковеля кладе пляшку в сумку. — Щоб заробити 4 рублі, треба ящик бутилок здати.
Каже, з бомжами не тусується, ходить скрізь сама. Вона чиста, охайна, нігті вкриті сріблястим лаком. За плечима дитячий ранець із написом "Покемон" англійською. У руках прозорий стаканчик із жовтою рідиною.
— То жир із шаурми, взяла кашу помазати. У мене в Ковелі двокімнатна квартира. В одній кімнаті дочка з трьома дітками, в іншій син-інвалід. Я вихователька. Приїхала в Київ, думала грошей їм заробити. Та паспорта вкрали, ногу прохромила, ніц не можу. Навіть пляшок не годна багато збирати, бо маю грижу. Люди і по 30-40 гривень на них мають. За ці гроші можна тиждень прожити, якщо водки не пить. Я тута вісім місяців. А є люди, які по 15 років живуть на вокзалі. Для мене це дикость. А їм тут добре. Бо бомж — не той, шо з бородою і розкошними вошами. А це — направленіє ума. Є "афганець", який получає 4800 гривень пенсії й живе тут 13 років. Я хоч і завтра додому поїхала б, якби мене закрили в тамбурі та силою повезли.
— А що вас тримає? — цікавлюся.
— Один одноногий Віталік на мойому попічітельстві. Дуже своєнравний. Я його не можу кинути. Три місяці няньчила, хочеться до ума довести, щоб не пропав. У його нікого нема. Зійшлися, але мене прогнав. Костуром махав. Після мене у його друга була. Вона його тупо ставить біля монастиря, щоб просив гроші. А на йому штанці тоненькі. То я йому одіяльце ношу в сумці. Він тільки почне матюхати мене — ще слово не вимовив, а його вже простила.
— Де ночуєте? Що їсте? — разом підіймаємося сходами до вокзалу.
— Їду на станцію Гребінка. Там на вокзалі ночувати можна. Лягаю на підвіконня і 2-3 години сплю. О 4.30 мене охорона будить: "Тьотінька, вставайте, скоро ваша електричка". Ніхто ж не думає, що я бомжиха. Від мене пісянням не тхне. Іду в туалет, зараз він безплатний — це так оригінально. Миюся, напахнулася дезіками. Їду в "Стефанію" (благодійний центр на вул. Регенераторній. — "ГПУ"). Там і лікарі є, і телевізор, і постірати можна. А потом — по монастирях. Там кашку дадуть, салатик, супчик. Набираю на 15 чоловік і тут роздаю.
Каже, біля вокзалу прожити неважко.
— Тільки попу підіймати треба і бігати. Коли згорів магазін "Фора", ми так радувалися. Ковбасу їли метрами. Багато їжі викидають, яка два дні прострочена. Я все літо на помідорах та майонезі жила.
— Скільки грошей вам треба для щастя? — питаю.
— 74 гривні, щоб узяти квиток до Ковеля.
— Цю суму ви можете за день назбирати.
— Так отож, — махає рукою Галина.
2800
порцій гречаної каші й кабачкової ікри від початку зими отримали 226 безпритульних Києва.
Коментарі
1