У гаражі 89-річної Тетяни Додух із села Білики на Миргородщині Полтавської області стоять два трактори. Своє поле обробляє власною технікою. Взимку трактором від снігу розчищає двір. У райцентр на закупи також їздила трактором. Має 69 років трудового стажу.
— Мене загартувала судьба, — зітхає Тетяна Свиридівна. — Мала молодшого брата, в мої 5 років стали круглими сиротами. Нас забрав до себе мамин брат Івко Герасименко. При Сталінові був закон, що сироти мусять у спецучрєждєніях виховуватися. Нас хотіли направити в Хорольський дитбудинок. Я знала лише, що Хорол — це річка. Коли прийшли забирати, то все кричала: "Ніде я не поїду, ви хочете мене втопити". Хотіли із братом розлучити. Я билася, кусалася, кричала — не віддавала братика. Вночі роздягалася і прив'язувала його до себе чулками. Відколи забрали його у Хорол, дотепер шукаю. Може, згинув.
Просить зачекати на кухні, доки причепуриться. Каже, щойно встала з ліжка. Сусідка Марія Семенівна одягає на неї колготки. Вона приходить допомагати по господарству.
Кухня простора, облицьована плиткою. Біля стіни два великі холодильники. На вікнах ґрати.
— Мене тягло до техніки. Хотіла кінчити школу і піти на курси трактористів, — сідає на стільця. — У сьомому класі на уроці доводила, що не могла людина походити від мавпи, її створив Бог. За це мене виключили зі школи. Я натіпала конопель і зробила вірьовку — хотіла повіситися. Прийшов завгороно і сказав директору, щоб не обіжав сироту. Так я закінчила семилітку.
Запрошує до кімнати. На вікнах металеві жалюзі, по центру плазмовий телевізор. Підходить до вікна, пробує за тросик підняти жалюзі.
— Поставила, щоб у хату не лізли. Сама ж живу. Хоч якби хто ліз, то не думаючи зарубала б. Ото, бачите, зелене поле. Уже більше 10 років сама його орю, сама сію.
Хвалиться, купила трактор "Еней-200" та бульдозер до нього.
Із першим чоловіком працювала в бригаді.
— Якось стрибнув із комбайна і розпоров об крюк штанину. Стоїть і скручує проволкою. Бригадир побачив і каже: "Таню, що це хлопець мучиться. Видний, гарний, чом не жених? Виходь заміж, буде кому штани штопати". Через кілька днів нас розписали у сільраді. На війні згинув на фронті. Мене кілька разів забирали в Німеччину, але я тікала. Як на сміх, 1 квітня 1943-го знову схопили. Ведуть поліцаї через село в Миргород. Я розпатлана, боса по снігу іду. Біля однієї хати стоїть жінка, каже поліцаям: "Ой Боже, що ж ви робите!" — "Не журіться, тітко Мокрино, — відповідаю замість них. — Їду по німецьку шляпу. Закрию манду, прикривайте жопу". Поліцай як уперіщить мене нагайкою.
Відвезли на завод у Гамбург. Там працювала водієм, перевозила металоконструкції на суднобудівному заводі. Зустріла земляка із Шишаччини — Миколу Горобця. У нас народилася дочка Галина. Щоб її купати, чоловік попросив у начальника цеху кусок жесті для корита. Коли виносив метал, охорона лист забрала, а Миколу передали в гестапо. Із наближенням фронту його разом з арестованими зігнали у зерносховище й підірвали будівлю. Якщо хтось із в'язнів залишився живий під завалами, то втопився у зерні. Його тисячі тонн хлинуло із верхніх поверхів.
Відпросилася із заводу й пішла найматися в сім'ю, де були маленькі діти. Працювала нянею, щоби був притулок для моєї Галі.
Додому Тетяна Додух повернулася влітку 1945-го. За чотири роки вийшла заміж.
— 2001-го запросили в Гамбург. Німці зняли про мене фільм, написали в газетах. Я зізналася, що хотіла купити німецький велосипед, бо вони легкі, міцні й надійні. Але мала дві пересадки літаком, то не купила. Невдовзі дві німкені вислали 1000 доларів на велосипед.
Третій чоловік Тетяни помер. Від нього має ще трьох дітей. Є онуки й правнуки.
3 
1
Коментарі
1