У квартирі Ольги Ільків жив головнокомандувач Української повстанської армії
Моя мама Розалія була красуня на весь Стрий. Мала нареченого Івана Коцура, січового стрільця. Кохала його без тями. Але після бою під Маківкою він пропав безвісти. Вона думала, що загинув, тяжко переживала. За три роки вийшла заміж за мого тата.
Тато Фаустин Ільків – зі Львова, працював у страховому агентстві. Дав оголошення в газету "Одружуся з дівчиною гарною, інтелігентною". Мама відгукнулася. Він приїхав до Стрия, зразу маму собі вподобав. У Стрию мамині батьки мали два доми. Один продали, щоб справити весілля і дати мамі віно (придане. – "Країна").
Свекруха Констанція – польська шовіністка, зненавиділа невістку. Кричала: "Ніц не уміш, хлопка єстеш, русінка". Хоч за мамині гроші з проданої хати відкрили з татом магазин.
Народила мама синочка Любчика. Раз їй приснилося: їхало дві труни – велика й маленька. Свекор каже: "Ця велика – на мене, а мала – на твою дитину". І за кілька днів сталося горе. Любчика лишили з дідусем. Він посадив його на підвіконні, не вгледів, дитина впала, вдарилася головою. Дід злякався і нічого нікому не сказав. А ввечері, як дитина стала слаба й викликали лікаря, вже було пізно рятувати. Мій тато посварився за це з батьком. І дідусь пішов геть від них у район Левандівка. Там за кілька літ помер.
Як мама втратила Любка, то вже була мною вагітна на п'ятому місяці. Якось лишилася сама в хаті, а хтось стукає. Відчиняє – стоїть Іван Коцур. Виявилося, ті роки він був у полоні. А російська неволя – то страшне, навіть звісточки додому написати не дають. Іван до мами: "Втікаємо, збирай речі". "Та я вагітна", – відповідає. А він: "Я любитиму тебе й то, що ти вродиш". Вони сиділи двоє заплакані, а тут увійшов мій тато. Вигнав Івана, узяв сокиру й порубав усі фотографії, де мама разом із Коцуром. Вона до того розказувала, що то – її родич.
Мама більше не бачилася з Коцуром, але й із татом жити не змогла. Поїхала родити мене у Стрий до батьків і там залишилася. В тому будинку жив ще мамин брат із жінкою і трьома дітьми. Бо ж той, що мав бути для мами, продали на весілля. Їй постійно цим дорікали. Мама в грудях не мала молока зовсім. Продала перину, щоб купляти коров'яче. Бабця Марія варила квасолю, перетирала її і давала в вузлику смоктати мені.
Мама дочекалася, коли мені 7 років виповниться, записала до польської школи в Стрию і втекла в Польщу. Дідусь і бабця казали: безсовісна, дитину лишила. Її листи мені читали, але відписувати не дозволяли. У Польщі мама вийшла заміж за Гілярія Волошановського, емігранта з Вінницької області. Заробляв тим, що майстрував дерев'яні іграшкові літачки. Мама їх фарбувала. Жили в убогому робітничому районі Варшави. Коли вернулася по мене, я її не впізнала й не любила. Дідусь хотів її прогнати. Мама плакала сильно. Мені сказали вирішувати самій: їду чи ні. Я сказала – їду. Шкода стало матір.
У Перемишлі був інститут для українських дівчат, із гімназією. Вітчим платив за навчання 50 злотих. Там познайомилася з Галиною Змієнко. Вона була на два класи старша і входила в підпільний "Пласт". Поляки за належність до нього судили. Він був політичний, керувала ним Стефа Паліїв. Тому пластунів називали паліївцями. Запросила в організацію.
Жіноча гімназія інституту була паліївська, а чоловіча бурса – оунівська. Паліївки вважали, що свободу слід здобувати мирним шляхом, виборами, а націоналісти – що навіть кров'ю. Пластуни казали: "Бог і Україна", а націоналісти: "Україна понад усе".
1939 року після канікул наприкінці серпня мала їхати від мами з Варшави на науку в Перемишль. Виходимо надвір, а там – літаки в небі. Почалася війна.
Їду до Кракова здавати матуру – повну середню освіту. Там познайомилася з Михайлом Гнатченком – моєю першою симпатією. Його мама хотіла мене за невістку й навіть зробила мені паспорт німця.
Повернулася у Варшаву. Пішла у Допомоговий комітет для українців. Навчилася друкувати на машинці, взяли секретарем. Якось підготувала вечір. Дівчата окремо сіли від хлопців. Підходжу до хлопців і кажу, щоб дівчат розважали. А один із дуже гарними очима відповідає: та ми встидаємося. То був мій майбутній чоловік на прізвисько Вихор, Володимир Лико. Нам тоді було по 21 року. Мамі він дуже сподобався. Вона любила підкурювати. То Вихор приносив їй папіроси, вино й помаранчі.
Якось Володзьо (Вихор. – "Країна") дав листок зі статтею Степана Бандери "За чистоту лінії" – про роздор бандерівців і мельниківців. Я її прочитала й зрозуміла, що мені треба йти до націоналістів.
В ОУН вступила 1941-го. Якраз було 30 червня, коли уряд Ярослава Стецька проголосив незалежність у Львові (Акт відновлення Української держави в окупованому німецькими військами Львові, здійснений Українськими національними зборами. – "Країна"). Мене почали готувати до переходу в Україну. Дорога лежала через Краків. До того я вже дозволила Вихору себе поцілувати. Аж синяки на щоках зосталися, так цілував. Ми перейшли на "ти". Він на дорогу дав мені елегантного плаща. Каже: ти їдеш в СРСР, там заміняєш на щось. Питав, чи вийду за нього. Я сказала, що напишу відповідь. Бо в Кракові мала заїхати до Михайла, адже він мене ще чекав. Там зрозуміла, що кохаю Вихора.
В Україну виїхала 24 липня. У Львові нас поселили в гуртожитку політехнічного інституту. Про завдання не говорили. Тільки кожному дали напрямок. Мало бути три похідні групи. Я мала йти в Житомир. (Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну більше 6 тис. бандерівців, розділених на три похідні групи. Вони повсюди творили українську адміністрацію й осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині – 5 тис. осіб. – "Країна").
Нам давали талони на харчування в їдальні. Плащ Влодзя я ще в Польщі обміняла на сигарети й добротні черевики в дорогу. Сигарети продавала у Львові.
До Львова приїхала й мама. Розвелася з вітчимом, бо він її зрадив. Сам збанкрутував. Мама взяла частину грошей і двигуни з підприємства, де робили іграшки. Почала іграшковий бізнес у Львові. Потім приїхав і "Вихор". Владу у місті повністю перейняли німці (5 липня 1941 року гестапівці заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька і близько 300 членів ОУН, з яких 15 розстріляли. – "Країна"). Наш переїзд до Центральної України відмінився. Влаштувалася в організацію "Габедезіт", бо вміла друкувати й знала німецьку.
1946 року приїхала Катерина Зарицька. Вона очолювала жіночий рух УПА. У мене вже була донечка, три місяці. Каже: "Маю для вас працю. Будете утримувати помешкання для однієї дуже важної особи. Те, що у вас є дитина, добре для конспірації". Я з мамою й дочкою приїхали до Княгиничів. Там уже була вибрана квартира в будинку, де жив сільський голова. А за 100 метрів звідти – гарнізон "стрибків". Це були цивільні люди, яких кадебісти взяли на роботу – доносити, бити, розвідувати.
Вночі прийшов чоловік із двома охоронцями. Дивлюся, а то командувач УПА Роман Шухевич. Знала, що все КДБ було підняте на ноги на його пошуки.
Квартиру мали на три кімнати. У кухні була яма, в ній – криївка. Шухевич закривався лядою (кришка. – "Країна"). Коли бачили, що до хати хтось іде, на неї висипали картоплю. Так Шухевич перебув зиму 1947-го. Ті два охоронці – Зенко й Левко – вставали вдосвіта, ховали постіль, робили зарядку. Коли сідали їсти, молилися, перед сном – знов спільна молитва. Надвір удень не виходили. Тому всі думали, що я живу з дитиною і мамою.
Шухевич брав на руки мою доцю і співав: "Танцювала, дріботіла, поки цюнцю (пісяти. – "Країна") не схотіла. А як цюнцю захотіла – пустіть, хлопці, бо я впріла". І казав: "Я тобі ту пісню на твоїм весіллі заспіваю". Дуже не хотів, щоб я ходила провідувати чоловіка в його загін, бо знав, чим то кінчається. Але за пару місяців пустив.
Від Володі повернулася вагітна. Шухевич злий був, бо я поставила під загрозу всю місію. Мене в селі сприймали як переселенку з Польщі, яка нагуляла дитину. А тепер могли запідозрити, що друга дитина – від підпільника. Бо де ся взяла? Запропонувала Шухевичу законспірувати це все так, ніби повернувся той, хто зачав мені першу дитину. Взяли на роль мого чоловіка підпільника Любомира Полюгу. Бо він ще був чистий, а Володю вже шукали. Справили показове весілля.
Шухевич відправив Катрусю Зарицьку на здибку до Ходорова. З ким – не знаю досі. На неї там напали. Вона застрелила одного, тікала, але її догнали, вдарили по голові. Катруся впала й витягла капсулу з ціанистим калієм. Жінки в УПА носили таку з собою, щоби не датися в руки кадебістам. Бо ті знущалися страшно, ґвалтували, били. Катя тоді не вмерла, кадебісти забрали її на допити. Шухевич після того наказав тікати. На прощання поцілував мою маму в руку – за те, що добре готувала. Ми тої ночі зібралися й пішли в село Грімне Городоцького району на Львівщині пішки, за 50 кілометрів. Я з донею на руках, і Володя збоку йде. Земля поорана, тяжко мені. Він узяв від мене малу. І так іде: дитина в одній руці, зброя – в іншій.
Командування вирішило відправити мене на Східну Україну, коли вже знала, що Володю вбили. Поїхала до Львова – попрощатися з подругами. Там дізналася, що вбили й Романа Шухевича. Була дуже обережна. Одним входом зайшла, через інший вийшла. Раз відчула, що слідкують. Забігла в будинок, але на вході на мене напали, скрутили руки. Провірили, чи маю зброю, обшукали всю, заглядали у волосся і рот. А я в поясі ховала отруту й записку з адресою побратимів у Львові. Забула її викинути. Під язик могла щось одне запхати. Вирішила сховати записку. Дорогою на допит у тюрму на Лонцького з'їла її.
Під час етапу на кожній пересилці використовувала знайомства з іншими в'язнями, щоб передати на волю знайомим інформацію про дітей. Те саме писала скрізь на стінах камер – може, прочитає хтось зі Львова і швидше вернеться на волю. З жахом дізналася, що дітей політв'язнів здавали в дитбудинок. Їх у будь-який момент могли всиновити інші люди. Діти вже ніколи не дізналися б, хто їхні батьки і чи вони живі. А нові батьки не знали, чиїх дітей виховують.
Слідчий Лавренко сказав, що моїх дітей тепер звати Віра й Андрій. І що я їх ніколи не побачу. Я встаю і кажу: "А побачу! А знайду! Буду йти від села до села, від хати до хати – і знайду". В день етапу до Владимирського централу викликав у кімнату допитів інший кадебіст, слідчий Козлов. Каже: "Ваші дєтки отримали фамілію Бойко. Вони в дитбудинку на Погулянці". Я не повірила. Думаю, то ж кадебіст. Але серед них теж були люди.
У тюрмі думала кожної ночі, що помру. Було дуже холодно, стіни вкриті інеєм. А я легко вбрана, під тоненьким коциком спала. Кожух мій, чоботи – забрали.
Через три роки отримала дозвіл раз на рік писати листи. Написала в дитячий будинок – і прийшов лист зі знимкою моїх дітей. Вони на ній такі гарні двоє стояли, дорослі. Я плакала від щастя. Відписала їм: "Цілую вас, мої рідні, ваші оченята, бузьо (рот. – "Країна"), чоло, цілую багато разів". Діти були настроєні до мене недобре. Вони ж з маленьких літ були ленінцями, а мене сприймали як ворога, бо я – проти СРСР.
Після смерті Сталіна політв'язні могли отримати амністію – але треба було покаятися. Мама писала в листі, щоб я покаялася. Але я того не могла зробити. Як просити пробачення в людей, які мене катували? Тоді на цілий СРСР тільки я і ще троє жінок-політв'язнів – Галина Дидик, Дарія Гусяк і Катерина Зарицька – залишилися в тюрмі. Нас чотирьох посадили в одну камеру.
Взимку 1963 року підійшов полковник КДБ Володимир Шевченко. Каже: "Я росіянин, але маю громкую украінскую фамілію. Хочу вам помогти. Вам не треба тут сидіти, у вас – діти. Просіть помилування". Я задумалася. Мої діти закінчують інтернат, не мають де дітися. Мама моя на той час уже померла. Що з ними буде? Пішла радитися до дівчат. Зарицька каже: "Олю, у вас діти беззахисні". І я тоді написала в тій покаяльній: "Я родилася на такім куску землі, який горів, і я повинна була горіти разом із ним". Галя Дидик як то прочитала, дивувалася: "Олю, та ви дисертацію на честь націоналістів написали". А я інакше не могла. І Бог поміг. Полковник Шевченко не заглянув у те каяття, а одразу написав клопотання про моє звільнення до Брежнєва (Леонід Брежнєв тоді був головою президії Верховної Ради СРСР. – "Країна"). Він підписав. Я вийшла на волю.
Прийшла до дітей в інтернат страшна: в бушлаті, черевики розтоптані, на голові – якась шапка, поверх – хустка. Повела дочку й сина в їдальню. Там люди оглядалися, співчували дітям, що мама з тюрми вийшла.
У Львові не мала де жити. Пішла двірничкою робити, щоб дали житло. А той Шевченко виявився людяним. Дізнався мою адресу й писав привітання на свята. Деякі листи навіть українською мовою були.
Мене питають: де секрет вашого довголіття? Секрет – у людяності і відзивчивості до всього живого. Бог постійно зі мною, весь час обмінююся з Ним думками.
Дякую Богу, що досі зберігаю пам'ять і ясність думки. Зацікавлена прожити ще хоч рік. Одну книжку видала, а на другу – "Спокуса" – нема грошей. Хочу, щоб все записали. Бо не замовлю в Бога ще 10 років. До останнього дихання я – за Україну, я – політик. Нема іншої роботи, є політика.
2 
1
Коментарі
2