Смуглянка

- Дякую, маестро, - спускаюся зі сцени провінційного клубу, де лишила свої квіти. Зв руку підтримує хлопчина у військовій гімнастерці. Він та ще кілька студентів виступали з програмою "В бой идут одни "старики".

В афіші обіцяли зустріч з акторами з фільму, зокрема зі Смуглянкою - Сергієм Підгорним. Та хтось захворів, хтось не зміг приїхати і перед глядачами виступала сама юнь. Минуло років сім. А й досі пам'ятаю дівчину, що читала воєнні вірші з таким надривом і болем, наче вчора з фронту. Зал ридав.

- Хто там? Редакція? Геть! - так Підгорний зустрів мене три роки тому у своєму будинку в містечку Буча, під Києвом.

Він сидів п'яний, розхристаний і якийсь неприкаяний у заваленій непотребом кімнаті, в якій нічим було дихнути через дим і перегар. Від питань про родину сердився, відвертався до стіни з репродукцією Мони Лізи. Тільки коли мова зайшла про Леоніда Бикова, заговорив:

Хто там? Редакція? Геть!

- Він із кожним привітався за руку. Мене попросив усміхнутися. "Ты будешь играть," - сказав. Не гримували, бо я ж смуглий. Як вийшла стрічка, проходу мені не було. З тих пір я Смуглянка. Учора знайомий сказав: "Ти Смуглянкою і помреш".

Підгорний потроху призвичаївся до "чекушки", знімався все рідше, став столяром. Навіть труни робив.

Після інтерв'ю попросив підкинути до магазину. Купив пива й лишився на лавці.

Таксист сказав мені:

- Еще раз посадишь такого, я вас обоих выгоню. Всю машину мне провонял.

Так захотілося дати йому в пику. Тепер, після смерті Смуглянки, шкодую, що стрималася.