У мене ніколи не було українського прапора. Свого персонального, який вивішують із вікон чи з яким ідуть на марші. І дивлячись, як люди в окупованих містах, огорнуті жовто-блакитним стягом, сунуть назустріч ворожим колонам, відчуваю муки совісті. Ну а я з чим вийду? Немає ні автомата, ні ножа. А прапор – це ж не лише символ, а й зброя.
На пару днів ми їздили провідати свій дім у Києві. Дорогою чоловік дістав із бардачка два прапорці, які купив у провінційному маркеті. Причепили один на панелі, й усю дорогу він підіймав настрій. Не тільки нам, а й суворим бородатим дядькам на блокпостах.
Удома я нарешті помила посуд, що стояв там із 24 лютого. Сіла на диванчик і розслабилася. Вперше за ці 40 днів огорнуло відчуття затишку. На вулиці на хвилину здалося, що тут усе, як раніше: люди вигулюють пещених собак, діти грають у футбол, у супермаркетах є все, навіть мої улюблені десерти.
Але мозок суворо карбував сприйняту зовні інформацію: людей мало, у магазинах – при вході озброєні військові, аптеки й кафе через одне зачинені. І тут – сирена, а пізніше віддалений вибух. Ніхто не шарахався, але напруженість висіла в повітрі. Не зникла вона й пізніше і не зникне до кінця війни.
Коли знайома волонтерка виїжджала зі свого двору, вклонилася будинку й пообіцяла повернутись. На щоглі залишила прапор. Лише коли сусіди подзвонили з уже окупованого села й попросили зняти, дозволила. І ось за кілька тижнів вона з родиною повертається, готова до всього – руйнувань і замінувань. Але все чекало цілим – навіть шибки в хаті, навіть дві бочки тосолу на подвір'ї.
"Моє село стало коридором для кадировців, а потім – для росіян. Ніхто з місцевих не зрадив, не показав, а там військово-волонтерський склад. Це було звичайним дивом моєї України. І ми підійшли до щогли і підняли прапор", – написала вона у фейсбуку.
Вона зняла відео, і вперше за війну я заплакала. Від радості.
2 
1
Коментарі