У січні не стало моєї бабусі. Сумую і радію водночас. Сумую, бо ми були близькі. А радію, бо зараз їй точно добре. Останній місяць ставало все гірше, і ми з мамою жили в очікуванні. Я – у місті, тримаючи мобільник біля себе і готова зірватися кожної секунди, мама – в селі біля неї.
Я приїжджала туди, коли могла, привозила знеболювальне. У ті останні дні багато думалося про смерть. Відчувалося, що вона поряд. Що вона гостя, і дуже прохана. Бабуся вже хотіла вмерти, для цього були фізичні показники, а смерть усе не йшла, і незрозуміло, кому треба ці страждання вимученого худого й немічного тільця, яке не приймало їжі. Воно стало, як у підлітка з Бухенвальда, – шкіра й кістки.
У ніч на Різдво я молилася, благаючи Бога припинити ці муки. А тоді якось само собою молитва перейшла у розмову зі Смертю. Просила й закликала її прийти. Вже під ранок заснула. І от бачу уві сні, що годую груддю немовля-дівчинку. Питаю у мами: "А де бабця?" "Вона пішла туди, де вітер", – відповіла. Раптом двері розчиняються, входить бабуся, а в кулачку – довгі смугасті карамельки, які колись цигани продавали на базарах. Простягає мені:
– Це за те, що ти вміла чекати, – каже і зникає.
Прокидаюся і розумію: це скоро станеться.
– Підведіть мене! – о дев'ятій ранку вона схопилася худими рученятами мамі за шию.
Ми посадили. Мама тримала її руку, я гладила спину. Бабуся голосно видихнула кілька разів – і все. Годинник зупинився о тій хвилині, коли її не стало.
Вона пішла на Різдво – день, коли всі покійники потраплять до раю без черги й умов. Ховали її сонячного дня, прийшли багато людей, були квіти, сльози, рідні, служба в церкві. Якщо можна так казати про похорон, він був ідеальний. Усе так, як їй сподобалося б
2 
1
Коментарі