— У сільському господарстві не вистачає трактористів, слюсарів, токарів. Натомість є надлишок юристів, бухгалтерів, економістів. На полі немає кому працювати, — говорить президент асоціації "Український клуб аграрного бізнесу" Алекс Ліссітса, 42 роки. Він очолює раду з питань агроосвіти при Міністерстві освіти та науки.
Державна служба зайнятості серед п'яти найбільш затребуваних спеціальностей назвала агрономів. Чому їх бракує?
— Працювати агрономом непросто. Це має бути гарний біолог, хімік, технолог. Повинен жити в селі, бути постійно на полі. Молоді спеціалісти менше 5–6 тисяч гривень не отримують. Агрономам підприємства надають машину, телефон, житло. Максимальна зарплата — 10 тисяч доларів. Але в більшості випадків питання не в грошах. Випускники вузів не хочуть повертатися в село.
Аграрні вузи зараз найбільше випускають економістів, менеджерів, бухгалтерів. 90 відсотків студентів обирають професію за порадою батьків, за опитуваннями Українського клубу аграрного бізнесу.
В Україні є 17 аграрних вузів, дві сільгоспакадемії, 91 аграрний технікум і коледж. З чого треба починати реформу, аби навчальні заклади випускали затребуваних фахівців?
— Аграрних вузів має бути чотири-п'ять. Треба взяти за основу ті, що мають матеріально-технічну базу. Розбудовувати їх далі. Решта повинні займатися професійним навчанням. Готувати спеціалістів, на яких є попит. Це рівень технікумів, профтехучилищ.
Матеріальна база технікумів дозволяє підготувати спеціаліста, що потім сяде за кермо дорогої техніки?
— Останні 25 років цим ніхто не займався. Технікуми перейменували на коледжі. Більшість забрали університети у своє підпорядкування. Основна задача органу, який створили при Міністерстві освіти — дати можливість бізнесу сказати своє слово. Що він очікує від освіти. Бо досі навчальні заклади давали дипломи бозна-кому. Бізнес був сам по собі. Міністерство освіти і науки — теж саме по собі. Зараз ми об'єдналися й почали цю тему обговорювати. Треба, щоб підприємства брали більше практикантів. Бо студенти навчаються і п'ять років не бачать трактора. А потім жаліються, що випускають поганих спеціалістів.
Мав зустріч із прем'єр-міністром Володимиром Гройсманом. Сказав йому — треба об'єднувати зусилля бізнесу та влади. Аграрні підприємства інвестують мільйони доларів у сільськогосподарську техніку. Наприклад, сучасний обприскувач "Джон Дір" коштує майже 450 тисяч доларів. А посадити на нього немає кого. Запропонував прем'єрові, щоб профтехучилища віддавали в довгострокову оренду аграрним підприємствам. Вони замовлятимуть навчальним закладам готувати тих фахівців, які потрібні. І фінансуватимуть їхню підготовку.
Назвіть спеціальності, затребувані в найближчі 10–15 років.
— Агрономи, ветеринари, зоотехніки, трактористи, доярки. Робота є у всіх областях. Найскладніше з кадрами на півночі Чернігівщини, Житомирщині. Більш-менш нормальна ситуація у Полтавській, Черкаській, Вінницькій областях.
Праця в сільському господарстві непрестижна серед молоді. Як це змінити?
— Високі зарплати не допоможуть. Агросектор досі асоціюється з кирзовими чоботами, куфайкою. Держава щонайменше має побудувати дороги. Але спершу варто розібратися — де місцеві, де державні. Досі не знаємо, хто відповідає за сільські дороги. Місцева влада не хоче брати їх на баланс, бо не має грошей. А центральна каже — то ваше, розбирайтеся самі.
Якщо подивитися на список нинішніх студентів аграрних вузів, то 60 відсотків — із сільської місцевості. Український клуб аграрного бізнесу проводив опитування, скільки хочуть повернутися працювати в село. Таке бажання виявили 20 відсотків.
Кілька років тому бракувало програмістів. Роботодавці влаштовували курси, брали студентів із третього курсу на роботу. Можна схожу схему запровадити в агросекторі?
— Програмісти не живуть у селах. Більшість — у Львові, Києві й Одесі. Молоді люди хочуть комфорту.
Хлопець поїхав працювати агрономом у село на Полтавщині, компанія купила йому будинок. Познайомився з дівчиною, одружився. Для неї теж знайшли роботу. А далі почалися проблеми — в селі школу закрили, бо там було 50 учнів. Дитину треба возити за 32 кілометри на навчання. Агроном проситься — пустіть мене жити в Полтаву, бо розпадеться сім'я. Згоден їздити на роботу за 70 кілометрів.
Підприємства запрошують працювати іноземців?
— Раніше було багато німців, голландців. Можливо, через два-три роки зі зростанням попиту на аграрні спеціальності іноземців буде більше. Вони цікаві агробізнесу якістю освіти. У чому перевага німця? Він закінчив навчальний заклад. Корони на голові не має. Сьогодні керує полем, завтра — сів на трактор. Треба возити гній — возитиме. А деякі наші випускники хочуть, щоб їм дали машину, телефон, житло. Вони тільки сидітимуть в офісі й керуватимуть.
Європейці не попадаються на крадіжках, відкатах. Бо це ще одна проблема нашого сільського господарства. Великі зарплати не рятують. Отримують 20 тисяч гривень, а одна каністра засобу захисту рослин коштує 150 тисяч. І часто виникає бажання продати її десь на стороні.
Розказуєш, що в тебе працює 500 чоловік, із них — 100 охоронців. А керівники закордонних компаній просто не розуміють цього. Кількість охоронців на гектар землі в Україні найбільша в світі.
Як брак кадрів впливає на роботу компаній?
— Це можна порівняти з такою ситуацією. Ви купили авто в кредит, а їздити не вмієте. Починаєте на ньому тренуватися. Фару розбили, заїхали не туди. Те саме відбувається в агросекторі. Виділяються величезні кошти на техніку, насіння, засоби захисту рослин. Якщо люди не розуміють, що це таке, то фактично тренуються на ваших грошах.
Українці масово їдуть збирати ягоди, овочі, фрукти в Польщу, Німеччину. А вдома не хочуть працювати в сільському господарстві. Чому так відбувається?
— Знайомий зі Львівщини посадив у своєму селі полуницю, малину. Поставив таку ж зарплату, як у Польщі. Місцеві все одно поїхали на заробітки за кордон. Для збирання ягід йому довелося возити людей із Херсона.
У нас багато популізму щодо робочих місць. Приїздиш у будь-який регіон. Місцева влада просить — створюйте нам робочі місця. Добре, створили. Але біля кожної молочної ферми треба ставити готель і возити працівників. Бо місцеві не йдуть працювати.
780 кілометрів подолав Алекс Ліссітса шляхом Святого Якова, що пролягає через Францію й Іспанію.
— Дорога йде через французькі Піренеї до океану. В плані альпінізму — не найскладніша. Але психологічно важко. Ти пізнаєш, що в житті для тебе важливо. Відбувається духовне очищення. Після 27 днів пішого ходу з рюкзаком, ночівлі в монастирях із масою незнайомих людей — повернувся в Україну. Створили з колегами "Український клуб аграрного бізнесу".
Змінив ім'я та прізвище
Народився 23 квітня 1974 року в селі Тільне Корюківського району на Чернігівщині. Наймолодший у сім'ї. Має двох старших сестер і брата.
1996-го закінчив столичний Національний аграрний університет за спеціальністю "Економіка підприємств". Поїхав навчатися в Берлінський університет ім. Гумбольдтів. Отримав науковий ступінь.
— Коли їхав у Німеччину, мав радянський закордонний паспорт. Інших тоді не давали. Там використовувалася французька транскрипція. Моє ім'я та прізвище — Олексій Лисиця, писалося як Alexei Lissitsa. Наукові публікації виходили під цим ім'ям.1998 року уряд України змінив транскрипцію в паспортах. І я став Oleksiy Lysytsya. Прізвище писали через три літери "y". Це було незрозуміло для іноземців. Тому змінив ім'я та прізвище, — розповідає Алекс Ліссітса.
Із 2007-го очолює асоціацію "Український клуб аграрного бізнесу". 2013 року став генеральним директором Індустріальної молочної компанії. Знає німецьку, англійську, іспанську мови.
3 
1
Коментарі