Із власником ужгородського готелю для собак я познайомилася через оголошення в газеті. 32-річний Руслан Ключевський повідомляв, що окрім псів готовий брати на утримання котів та папуг. Уже за годину ми зустрілися біля собачих номерів.
Готель розміщується на маленькій орендованій ділянці на вулиці Гагаріна в промисловому районі Ужгорода. Щоб до нього дістатися, треба через будмайданчик вийти на задній двір. Територія огороджена дротом. Сім заґратованих будок просто неба скоріше нагадують зоопарк, ніж готель у звичному розумінні слова.
Із найближчої клітки в мій бік грізно глянув ротвейлер. У сусідньому "номері" поруч із мискою на рядні лежить німецька вівчарка.
— Багіра звати, — каже Руслан, — Третю добу ночує. Досить лагідна. А ота Берта — зла. Її вчора привезли.
Собаками Руслан захопився з дитинства: мав кілька дворняжок, вівчарку. Ще 1980 року відвідував курси собаківників в Ужгороді. Читав книги про тварин. Хотів учитися в зоотехнікумі, але у 80-х єдине, чого там вчили — як лікувати свиней і корів. Тому отримав фах будівельника. Поки що не одружився й живе з батьками.
Ідею створення готелю Руслан запозичив із телесюжету.
— Люди не знаходять собі місця, коли залишають собаку саму чи на сусідів. Це ж як родича кинути напризволяще.
Бізнес Руслан розпочав, зареєструвавшись приватним підприємцем. Підшукав ділянку подалі від "спального" району (інколи собаки так тужать за господарем, що виють днями й ночами). Видрукував оголошення "Працює готель для собак. Дзвоніть..." і почепив в усіх зоомагазинах Ужгорода й Мукачева.
— Маю тепер постійних клієнтів з Ужгорода, Чопа, Мукачева, — хвалиться. — Переважно люди заможні, бізнесмени. Але є й пенсіонерка з Чопа, яка часто залишає в мене свою дворнягу. Я роблю для неї знижки. Жінка підробляє експедитором і часто їздить у відрядження до Києва.
Упродовж року в готелі "зупиняється" біля тридцяти псів. Узимку, в морози, доводиться відмовляти людям — шкода собак тримати на морозі. Будок поки що вистачає. Хоча хотілося б більшого.
— А може, задорогі номери? — питаю його.
Двадцять п"ять гривень за добу для вівчарки — це небагато
— Двадцять п"ять гривень за добу для вівчарки чи ротвейлера — це небагато, — спокійно пояснює. — П"ятнадцять гривень віддаю за сухі корми. А ще вигулюю — не лежати їм увесь день у буді. От у Києві в готелях за добу беруть 40 гривень.
— Чи є знижки для маленьких собак?
— Домовляємося з господарем, — каже. – Трохи уступаю, така собака з"їсть менше. Єдине, прошу господарів приносити підстилку, що нагадує собаці про дім, миску, з якої пес завжди їсть, та ветеринарний паспорт.
— Надовго лишають пcів?
— Одного разу німецька вівчарка Вольф жила чотири місяці, — розповідає Руслан. — Я так звик до собаки, що звернувся до господарів продати його. Ті погодилися, і ми розрахувалися. Через два місяці чоловік подзвонив і запропонував викупити пса. Бо не може без нього жити. Навіть запропонував оплатити щоденні витрати на їжу.
— До собак звикаєте швидко?
— Саме через той випадок намагаюся не звикати, — Руслан виводить надвір вівчарку Багіру. — Це ж психологічна травма для пса — звикати то до одного господаря, то до іншого. Просто не підпускаю собак до себе надто близько, до всіх ставлюся однаково.
— Бізнес дозволяє заробляти на життя?
— Та що ви — бізнес, — махає рукою господар, — так, хобі. Багато на цьому не заробиш. Особливо коли холодно. Я он ще підробляю в Концові (село під Ужгородом. — "ГПУ") на птахофабриці. Там двадцять бійцівських собак охороняють пташині цехи. То я їх треную, годую, вигулюю.
— А де триматимете котів із пташками?
— Клітки з папугами думаю ставити в великі будки, а котів буду закривати, так само як і собак, — сміється. — Уже телефонували, розпитували. За кішку хочу брати двадцять гривень, за папугу — гривень десять. Але ще ніхто не приходив.
Коментарі