Жертва кіно

– Рыпнешься – ножом порежу, – рудий пацанчик хапає мене за шию, втискає обличчям у асфальт. Ще один тримає за ноги, третій нишпорить по кишенях джинсів.

Шукають, ясна річ, гаманець і мобілку. Пам'ятаю, що маю 170 гривень і дешеву "трубу", тому лежу сумирно. Доки мене грабують, у голові перераховую, скільки разів був на фестивалі "Відкрита ніч".

– Там цілу ніч показують українські студентські фільми, – пояснюю вже потім у райвідділку черговому міліціонеру.

Питає, що я робив уночі сам на Подолі.

Фестиваль проходив ушістнадцяте.

Я на ньому побував утретє. ­Вперше – хлинула страшна злива, другого разу не розрахував з одягом – задуб і втік з Андріївського узвозу на останнє метро. Якось картини фестивалю обіцяли транслювати цілу ніч по Першому національному. Тільки я налаштувався, як на районі вимкнули електрику.

Цього разу "Відкрита ніч" була на березі Дніпра, у затишній арт-галереї, яку обладнали під новим мостом через річку. На годиннику вже третя ночі. Всі конкурсні картини подивився. Невже мої невдачі з "Відкритою ніччю" закінчилися? Невже скоро можна буде і в кінотеатр на наші фільми ходити? Особливо сподобалась картина "Борода", в якій старий вуйко нікому не дозволяє торкатися свого обличчя лезом бритви. Сам теж цього не робить. Голити його має лише донька, яка вийшла заміж у далекій Італії, і до батька навідується все рідше й рідше. Були й інші непогані фільми зі смислом і душею. З фестивалю йшов піднесений, наче з побачення. Колись був закоханий у дівчину, яку в мені цікавив лише нестандартний вибір маршрутів прогулянок. "З тобою – щоразу як у новому фільмі опиняєшся", – говорила вона. На одному з подільських мостів ми з нею колись милувалися нічними вогнями річкового вокзалу. Міст зараз зруйнований, от біля нього троє гопників у мене й попросили прикурити.

– Ну, ти тепер сам можеш кіно знімати, гостросюжетне, – закінчивши записувати за мною протокол, каже міліціонер.

×