"Усе, що відбувається з людиною після чотирнадцяти років життя, не має ніякого значення", — цей афоризм поставив письменник Володимир Кисельов в епіграфі до повісті "Дівчинка та птахоліт". Коли б він міг зазирнути в майбутнє свого сина, то додав би: "Якщо людина не помре у двадцять два".
Льоня Кисельов народився восени 1946 року в інтелігентній київській родині. Зоя Генкіна, розсудлива єврейська мама, була старшою за чоловіка на два роки й ставилася до нього в душі, як до одного зі своїх дітей. Батько Володимир Леонтійович — фронтовик і автор дитячих та пригодницьких книжок "Воры в доме", "Только для девочек", "Любовь и картошка". Він приятелював з Віктором Некрасовим, який написав роман "В окопах Сталінграда" і потім емігрував до Франції. Некрасов, у свою чергу, по-фронтовому дружив та систематично випивав із головним редактором "Нового мира" Олександром Твардовським. Це допомогло 16-річному Льоні Кисельову надрукуватися в московському журналі.
Вірші він писав з 11 років. Його називали "київським Лермонтовим". Іван Драч та Микола Вінграновський, Юрій Щербак і Мирон Петровський вважали за честь дружити з Льонею. Вони часто бували в квартирі Кисельових на вулиці Червоноармійській, а також у трикімнатному корпункті московської "Литературной газеты" у напівпідвальному флігельку на Ярославовім Валу. А сам Льоня любив навідуватися на Русанівку до старшої за нього на добрий десяток років Майї Брусиловської. В її квартирі не було телефону, а замість меблів — лісові пеньки та матраци. Зустрічі проходили із "сухариком" та болгарськими цигарками "ВТ" по 40 копійок за пачку.
У "Маленькій футбольній команді" Юрій Щербак дає точний портрет Льоні: "Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця. Проте темпераментом Льоня надто відрізнявся від італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво..."
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Похорон Савелія Крамарова обійшовся в 10 тисяч доларів
А потім юний поет дізнався про страшний діагноз. У нього була лейкемія — рак крові. Ледь не весь інтелігентний Київ, що мав доступ до закордонних ліків, намагався допомогти приреченому Кисельову.
У двадцять років дитя київського асфальту, напівросіянин-напівєврей, переходить у віршах з російської мови на українську. Мову, чуту тільки по міських базарах та під час нечастих виїздів у село. Хоча ще у сімнадцять він ніби передбачав, що так станеться:
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
Не плакалося йому по собі та по світові "городською" мовою. Міщанам 1960-х він відкрив істину з трьох слів: "Мова душі — українська". Посмертно вийшли дві книжки Кисельова: 1970 року — "Стихи. Вірші", 1979-го — "Последняя песня. Остання пісня".
Василь Стус писав: "У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім — Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова".
Подруга та адресат багатьох віршів Льоні, художній редактор і дисидентка Майя Брусиловська перейшла на прізвище Каганська й емігрувала до Ізраїлю. Вона мешкає на околиці Єрусалима, має проблеми зі здоров'ям і тримає вдома автомат Калашникова.
1946, 21 вересня — народився у Києві в родині письменника Володимира Кисельова
1953–1963 — навчання у київській школі N37
1959 — друкує перші вірші російською мовою
1962 — виходить поема "Перше кохання". Підозра на лейкемію
1963, березень — публікація поетичної добірки в московському журналі "Новый мир"
1963, вересень — вступає на перекладацьке відділення факультету іноземних мов Київського університету, спеціалізація — англійська
1968 — у поезії переходить на українську мову
1968, 12 квітня — добірка поезій "Перші акорди" в "Літературній Україні" з передмовою Івана Драча
1968, 18 жовтня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі
3 
1
Коментарі
1