25 квітня 1913-го після довгої хвороби (астма і туберкульоз) у Чернігові помер український письменник Михайло Коцюбинський. Автор новел і повістей повістей "Fata Morgana" "Intermezzo", "Коні не винні", "Тіні забутих предків".
Письменника мучили астма і туберкульоз. 1913-го зліг у лікарню. Його палата нагадувала оранжерею. Квіти були його слабкістю — друзі навіть жартома називали письменника Соняхом. Коли працював у місті, неодмінно ходив з квіткою у бутоньєрці. В останніх розмовах постійно згадував Карпати.
Помирав 48-річний прозаїк після лікування (ймовірний інфаркт легень) після клініки(де дізнався про смерть свого друга композитора Миколи Лисенка) вдома.
Біля нього чергують то дружина, то найнята доглядальниця. 25 квітня, у Страсну п'ятницю, о 14.25 Михайло Коцюбинський помер. "Я, єдина з 4 дітей, була присутня при його смерті", – пише у спогадах донька Ірина, якій тоді було 14. – Останні його слова були:"Жити хочу, жити!"
Поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького монастиря. Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра Іустинівна заборонила приймати квіти від коханки Олександри Аплаксіної. Та в головах покійного поклали саме її вінок – сплетений нею із цвіту яблуні..
Останні 10 років життя Михайло Коцюбинський розривався між двома жінками.
Коханку, на 16 років молодшу Олександру Аплаксіну, зустрів на роботі — у Чернігівському статистичному управлінні. Писав їй листи — відомо 335. Дівчина спочатку відмовляла. Потім почала відписувати і приходити на зустрічі.
"Это такое огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я буквально пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои — чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно", — з листа письменника.
Дружині Вірі, з якою до того прожив 6 років і з якою мав 4 дітей, писав також, коли їздив у відрядження і на лікування. До зустрічі з Олександрою називав її "Вірусенько-донечко", "дитина кохана". Тепер лише на ім'я по-батькові.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не почуваю вже ніякого прив'язання до життя й відчуваю, як руйнується інтелект, а сам я стою на межі божевілля"
Влітку 1907-го Коцюбинська отримала анонімне послання, що її чоловік має коханку. Потім їй у руки потрапив лист Олександри до Михайла. Пішла до матері і сестри Аплаксіної, просила вплинути на неї. Чоловіка ж умовляла не покидати сім'ю.
"Несмотря на ожидания — никаких упреков, никаких сцен, — згадував Коцюбинський. — Наоборот — столько было выказано благородства, участия и доброты, что я был сражен. Оказалось, что Вера Иустиновна очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех".
Коцюбинський зізнається: йому несила залишити родину. Олександра вирішує: вони мають припинити стосунки. Їде у відпустку. Коли повертається – все наново: "Побачила його змучене обличчя, нестерпний жаль охопив мене. Він був схожий на людину, що встала після тяжкої хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу".
Його здоров'я погіршувалося. Віра потайки випросила кошти на лікування у Товариства підмоги українській літературі у Львові. За ці гроші Михайло вирушив на італійський острів-курорт Капрі. Красоти острова часто описує майже слово в слово, дружині" — українською, а коханці "Шурочке" — російською.
У "Тінях…" описав і людей, і нечисту силу
1910-го 46-річний Коцюбинський уперше побував у Карпатах — у гуцульському селі Криворівня, тепер це Верховинський район Івано-Франківської області. Наступні два літа також провів на Гуцульщині. Ось як описував свій побут російському письменнику Максиму Горькому: "Все время провожу в экскурсиях по горам, верхом на гуцульськом коне, легком и грациозном, как балерина. Побывал в глухих местах, доступных немногим, на "полонинах", где гуцулы-номоды (кочівники. — "ГПУ") проводят со своими стадами все лето. Если бы вы знали, как величественна здесь природа. Какая первобытная жизнь. Гуцулы — оригинальный народ, с богатой фантазией, со своеобразной психикой. Глубокий язычник-гуцул всю свою жизнь, до смерти, проводит в борьбе со злыми духами, населяющими леса, горы и воды. Христианством он воспользовался только для того, чтобы украсить языческий культ. Столько здесь красивых сказок, преданий, поверий, символов. Собираю материал, переживаю природу, смотрю. Слушаю и учусь".
А ще писав: "З головою пірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий нарід". Селився у хатах місцевої інтелігенції — учителів. Відвідував похорони, весілля. Найбільше його цікавили три речі: звичай родинної помсти, чому гуцули не є вірні у шлюбі і кожен має любашку на стороні та інституція годувальників — коли старі живуть на утриманні молодого покоління.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Монахи руйнують будинок Михайла Коцюбинського
Згодом гуцули дізналися, що гість хоче написати повість про їхнє життя. Переповідають, як один селянин випитував:
—А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?
— Правда.
—Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?
—І нечисту силу.
—То я прийду до вас зі своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете.
Одного разу поїхав до учителя Луки Гарматія. Якраз померла стара жінка — Маротчинка. На коні і з фотоапаратами обоє рушили до її хати далеко в горах. Відвідувати мерця і сидіти біля нього цілу ніч до ранку називалося "іти на грушку". Коцюбинський робив усе те, що і люди — ставав на коліна, молився, запалював свічки.
"Світився радістю, був задоволений, — пригадував Гарматій. — Коли ми поверталися, запитав, чого грають трембіти. Я пояснив, що гори великі, і це єдиний спосіб повідомити, що хтось помер. Сонце пригрівало, і я накривав голову руками, а він навпроти дуже любив сквар і показав своє тіло з Криму, спечене до краски "кави" паленої. Уживав сонячних купелів. Він уже два рази був у Карпатах, але краси такої не бачив, їдучи фірою вздовж Черемоша. Перейшовши село, верхами, глянувши в життє гуцулів, в хату, в полонину, бачить те, чого нігде в світі нема. Іграв старий ватаг на трембіті, і голос трембіти супроводжував нас далеко аж в Крем'яницю. І ставали ми при кожнім джуркальці, і пили добру воду, і стрічали людей, попочивали під хрестами, коло капличок, де на полицях були молоко і добра вода. А йшли ми горі попід Дронєкову "круглу", а вертали через Панькевича полонину у вихід коло Шкинди Івана на "Крем'яницю" попри Зеленського Миїхайла і Федя Карабчука. І бреніли вечером різні мушки і комашки, блеяли вівці, мекали кози, порикувала маржинка, форкали коники, подзвонювали баранчики в пастівниках. Прийшли аж вночи до хати".
Загорівся ідеєю купити у Криворівні хату. Навіть намалював план будиночку з верандою, де би можна було сидіти і бесідувати у дощову погоду. Навколо помешкання зобразив багато квітів. Усі обряди, прізвиська, слова, явища природи, які почув у Криворівні й околицях, Коцюбинський відтворив у повісті "Тіні забутих предків". Та це був єдиний його твір з гуцульського життя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: КДБ зірвало прем'єру фільму "Тіні забутих предків"
Шукав новий матеріал у церкві
"Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій", — читаємо у новелі Михайла Коцюбинського "Інтермеццо", написаній 1908 року.
Письменник злукавив. Насправді постійно шукав людського товариства. Працював тоді у статистичному відділі в Чернігові. Дочка Ірина згадує, як сім'я щороку ходила на воздвиженський ярмарок. Коцюбинський пірнав у гущу натовпу, уважно слухав розмови між продавцями й покупцями, а потім використовував їх у своїх творах. А щойно починалися жнива, їхав за місто, щоб поспілкуватися з селянами. "Людей сходилося, як на збори", — згадував один із них, Тарас Савуляк.
Ще одне місце, де збирав матеріал — церква. Хоч сам був людиною нерелігійною. "В компанії, а ще у великі свята, ходив і до церкви, і до костьолу, причому там завжди намагався розсмішити товаришів. Одного разу так розсмішив, що мусіли вийти з костьолу", — зі спогадів його знайомої Марії Недоборовської.
Навіть хотів піти у монастир. Звісно, виключно через літературу. "Виїздячи із дружиною до Криму, мав намір лишитися на довгий час в гірському монастирі Кузьми-Дем'яна коло Алушти, — писав. — Мав намір вступити у монастир в ролі послушника, надягти на себе підрясник, ходити до церкви, їсти й спати разом з братією. Але мені не повелося, бо саме в той рік монастир обернено в жіночий. Пропав мій намір, пропав темат для повісті, і з розпуки я написав лише "У грішний світ".
* * *
Він знав дев'ять мов – три слов'янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську.
На березі Південного Бугу в районі Сабарова (Сабарів) є відомий "камінь Коцюбинського" з цитатами письменника. Вважається що саме на цьому камені Михайло Коцюбинський писав свої твори.
2 
1
Коментарі