— Тапкі! — з порога вказує нам на пару розтоптаного взуття у клітинку дебелий хлоп у розтягнутій майці. Слухняно скидаємо босоніжки, вступаємо у заяложені хатні капці. Проходимо на кухню.
— Андрійку, вийди, — дає розпорядження огрядна жінка у квітчастому халаті за столом. Андрійко мукає і рвучко зачиняє двері на кухню. Двигтить скло.
— Ну дебіл! — закочує очі Міра Іванівна.
Нам по 19, ми — студентки філології. У подруги Каті сердечна драма, хтось порадив гадалку в Луцьку. Подруга вагалася, але на вихідні потягла мене з собою. Удвох не так страшно.
Міра Іванівна сидить зі стиснутими губами, витирає з них шоколадні крихти. Ховає у шафку блюдце із тортом. На столі — чорні свічки. На стінах — ікони Миколая і Серафима Саровського, якийсь сухостій. Свердлить очима Катю:
— Шо, покинув тебе той подонок?
Катя шокована, на очах виступають сльози. Стинає плечима, бо впевненості нема, з хлопцем ледве знайома. Але Мірі Іванівні видніше:
— Покинув, не сумнівайся. Але я зараз йому порчу на смерть зроблю, щоб дівок не дурив. Як його фамілія?
Катя полотніє, махає руками. Гадалка йорзає на табуреті, посміюється, запалює свічки, капає воском у чашку.
— Сорок гривень, — каже. — Не плач, зозулько, буде жити твій подонок, бо ти душа добра. Матимеш чоловіка — красівого, високого, може, продавця. А в тебе, чорненька, чоловік військовий буде!
Подруга рахує гроші, я скручую в кишені дулю. Міра Іванівна наслинює палець, перераховує. Скидаємо заяложене взуття, бо Андрійко на виході мукає: "Тапкі!"
— А ти, чорненька, далеко зібралася? П'ятьорка за військового! — кричить із кухні Міра Іванівна. Дебелий Андрійко загороджує вихід. Тягнуся по гаманець — боюся порчі.
2 
1
Коментарі
1