Синоптики знову помилилися. Дощ вперіщив так щиро, що до найближчого кафе не добігти. Рятуємося від зливи під дашком чиєїсь майстерні. Зовсім поряд — Андріївський узвіз. Видно, як метушаться продавці — бігають, накривають плівкою кольоровий крам.
Разом з нами на сходах літня пара й дівча. Дідусь перебирає поламані спиці кольорової парасолі.
— Намочит дождик нашу картину, надо было покупать! — бідкається бабуся.
— Надійко, не переживай. Що їй станеться? На ній же — мо-ре!
Вони обоє всміхаються. Дівчинка у чоловічому піджаку поверх шифонової сукні когось набирає.
— Ната, говорити можеш? Прикинь, прийшов без квітів. Кажу, в нас не заведено приїжджати "налєгкє". Тим більше, до такої красавіци. Але де там, він же австрієць! Зараз намьок поняв, погнав за презентом.
Поки вона хихотить у трубку, очі їй затуляють дві долоні, густо всипані ластовинням. Де й взялися! З-за дівочої спини вигулькує розпатлана голова з мокрим настовбурченим чубом і майже білими бровами.
— Ітс май мазе! Мама дзвонить! — не розгубилося дівчисько. Вимикається зі словами "наберу".
— Ой, спасі-і-ібо, сенк'ю! — воно сплескує руками, отримавши у руки мокрий згорток.
Розтягує слова, голосно чмокає рудого в щоку. Ми з бабусею інтуїтивно подаємося вперед, підглядаємо, бо ж цікаво.
Серце обривається: грубе полотно, тонке гаптування, розшиті чорним розкішні рукави. Знаю, де висять такі сорочки. Завжди стишую крок, щоб запам'ятати узор. Проходжу — не дихаю. Розкішні.
— Ната, прикинь, купив ночнушку. Нє, не пеньюар, обичну довгу вишиту ночнушку, — уривається в мої думи веселе дівчаче. — Нічого, в ресторані відіграюся. Найдорожче замовлю, бо жлоб.
Під дахом повисає тиша. Та й дощ майже скінчився. Австрієць, так само усміхнений, подає їй руку, дівча спурхує зі сходів. Вони зникають за дверима ресторану, що навпроти — жлоб, красавіца і вишита чорним "обична ночнушка".
2 
1
Коментарі