Відчуття, як у дитинстві — заплакати і втекти. У районній дитячій стоматології навіть лави з моїх 1990-х — обшарпані ніжки, червоний дерматин. На стіні інформація, що треба їсти, аби зуби були міцними. Праворуч на стенді — крокодильчик із перемотаною щелепою, намальований від руки. За тюлем на залізних кільцях — запилюжена герань. Це найближча від дому стоматологія.
— Хороший у вас хірург? — довірливо питаюся у реєстратурі. Чекаю ствердної відповіді. Потрібно зробити незначну маніпуляцію на яснах. Хвилююся. Жіночка в хрусткому халаті нервово кривиться:
— Хірург як хірург.
І ось він йде коридором. Халат — накрохмалений, синюватий. Вираз обличчя — застигле невдоволення. Не роздратований — байдужий.
— Через п'ять хвилин, — наказує металічним голосом, не дивлячись на мене.
Ретельно засікаю час і заходжу.
— Ну, чого стоїмо? — так само з металом.
Швидко вмощуюся в крісло. Поплакала б на плечі, але не зрозуміє.
Запитую про назву препарату для знеболення.
— Воно вам треба? — питає.
Пояснюю, що треба. Донька на грудному вигодовуванні, тому навіть краплі від нежитю підбираю, зважаючи на користь і шкоду.
Він перелічує зо п'ять назв ліків.
— Хай їсть кашу, — кидає.
Відкриваю рота, отримую укол в ясна. Медсестра навіщось тримає мені голову. Втікати все одно запізно. Втуплююся у яскраві кільця ламп над стелею.
Брязкають інструменти. Мені не боляче. За плечем позіхає медсестра. За кілька хвилин лікар командує:
— Вільна!
Якнайшвидше виходжу геть. Відчуття, як у дитинстві — заплакати і втекти. Хоч і не боляче. А загалом — справді, хірург як хірург.
2 
1
Коментарі