Місяць тому, коли європейська преса тільки почала обговорювати питання повномасштабного вторгнення росіян в Україну, до мене звернувся редактор поважного журналу з Лондона з пропозицією написати детальний лонгрід про настрої киян і як живе моє місто в передчутті великої війни. Що ж, цікаве завдання, – подумав я, – такий собі твір about myself. До того ж пообіцяли щедрий гонорар. Редактор явно читав мою збірку нарисів "Точка нуль", видану британським видавництвом, а тому попросив не стримуватися, приправити все це іронією, влучними типажами, характерами й цитатами.
"Розкажіть, як живе Київ, що говорять люди, – писав мені редактор, – чи відчуваєте дефіцит певних товарів у магазинах у зв'язку з блокадою Росії?"
З блокадою кого? Дефіцит чого? – здивувався я.
"Ви все-все детально розпишіть, як для людей, котрі мало знають Київ і Україну, – не вгамовувався редактор, – чи є у вас можливість сходити в бар або в інші заклади?"
Мене дещо розізлили ці запитання. Чи можу я сходити в бар? Помилуй Боже! Вакцинувався, і йди, куди хочеш! Щодо блокади (блокади?) Росії… Був у мене пару тижнів тому випадок. Мав купити замок для вхідних дверей і, як зазвичай у таких випадках, пішов до будівельного супермаркету, купив замок, а вже вдома дізнався, що зроблений він у Йошкар-Олі. Неприємно, але хоча б чесно вказали, а не підступно замінили на пакуванні виробника імпортером.
Редактору ж я написав люб'язно-насмішкуватого листа, мовляв, бував я у їхніх європах і Київ нічим не поступається щонайменше столицям Східної Європи, і що бари та ресторани, не кажучи вже про товари в магазинах, нічим не гірші за ті, що я бачив в умовному Загребі чи Бухаресті. Також додав, що блокада Росії – фікція і якщо раптом мені заманеться купити ладу-сєдан-баклажан, то я без проблем куплю її, і що, попри здоровий глузд, у вітчизняних чартах лідирує російський кальян-реп, а пропиті рок-пенсіонери з Москви і Пітера вільно виступають у наших ДК. Ну а що війна на носі – то це справді проблема.
Та все ж таки до завдання від лондонського редактора я підійшов відповідально. Розпитував у друзів, знайомих і колег про їхні думки і плани, порівнював усе це зі своїми відчуттями і був несказанно радий, що зробив це ще до опублікованих "Більдом" мап та істерії у фейсбуці. Принаймні віч-на-віч, за келихом вина або під час роботи у майстерні, відповіді моїх візаві звучали досить органічно. І ця розгубленість на обличчі, і ці довгі паузи – щоб подумати, вони важили більше й були чесніші за пафосні, істеричні або білопальтові пости френдстрічки. Мої друзі, знайомі й колеги дозволили собі говорити про страхи й сумніви без тіні страху й сумніву.
І я написав для лондонського журналу довгий текст про відчуття самотності, розгубленості і про те, що війна – це взагалі дивна річ, яка спонукає до рефлексій, апокрифічних роздумів щодо подальшої долі України і, звісно, до меланхолії. Попри це, писав я далі, Київ сповнений життя й легковажності, так, ніби його долю остаточно вирішено й нічого не залишається, як востаннє вшанувати Бахуса.
Редактору текст сподобався. "Але, – не вгамовувався він, – я хотів би більше деталей про бари, ресторани і кінотеатри".
Ніде так добре не пишеться про столичні бари і ресторани, як на Чернігівщині. І я поїхав до нашого сімейного будиночка в селі. Власне, поїхав, щоб дописати роман, а заодно і решту текстів, що мусив здати у той чи інший строк і під кінець року позакривати всі борги.
Моя відповідальність за текст для британського журналу не згасла, а тому і тут, подалі від столичної суєти та фейсбучної активності, я вирішив розпитати місцевих про їхні думки з приводу війни. Оскільки ні з ким, окрім продавчині з магазину, я не спілкуюся, то й спитав лише її. Що думає, що відчуває, які тривоги напосідають на неї, чи гризе її сум'яття, чи болить за Україну?
– Це ж шо, – весело мовила продавчиня, – тепер тут рублі будуть ходить?
– Нічого тут ходить не буде, – відповів я. – Навіть ніжинський автобус скасують. Ви мені отих пряничків із згущонкой зважте. Грам триста. А мо' й більше.
А сам подумав: про вас у британський журнал я точно не напишу. Обсягу все пояснити не вистачить.
6 
1
Коментарі