Публікуємо новелу Тетяни Овдійчук "Прокляте озеро. Русалка". Це переможець грудневого засідання Клубу анонімних письменників. Молоді прозаїки Києва щомісяця збираються читати свої твори без оголошення авторства (кожен читає чужий текст). Найкраще оповідання можна прочитати на Gazeta.ua. Куратор клубу - письменник Антон Санченко
ПРОКЛЯТЕ ОЗЕРО
Русалка.
Я дивився на її стрункий стан, апетитні груди, довге хвилясте волосся і сильний гнучкий хвіст… і не бажав її. Як, взагалі, жінка із зеленим волоссям та холодним риб'ячим тілом могла подобатись, дивувався я, розглядаючи свою русалку. Але ж я її кохав, любив несамовито багато років. Завдяки їй я дізнався не тільки те, як русалки кохають, але і те, звідки у них діти.
Аліса спокусливо розчісує смарагдові локони і лукаво спостерігає за моєю реакцією. Бірюзові очі під довгими синіми віями такі томні, такі ніжні… Саме ця витончена жіночність, неквапливі рухи та проникливий погляд колись звабили мене в підводне царство.
— Завтра вилупиться з кав'яру нова партія наших мальків, любий, — каже Аліса низьким, але мелодійним голосом. Вона хоче, щоб я забув про все і залишився з нею.
А я — дзуськи!
5 років тому я закохався в русалку. Ви б мене зрозуміли, якби побачили мою кралю тоді! Звісно, спочатку я і не здогадувався, що Аліса — напівриба. Вона щоразу являлася мені у світлі місяця, коли я рибалив на самоті. Скромно визирала з-під великої вербової гілки і запевняла, що не може вийти, бо гола. О, краще б вона цього не говорила!
Мені було всього двадцять, і я пізнав тільки двох жінок. Обидві були селянки — чорнобриві, міцні, одна ледь грубіша. Хороші дівки для сільського господарства, роботящі. А ця…
Щовечора тепер я біг не в клуб, а до річки, щоб побачити і почути таємничу спокусницю. Та максимум, що мені вдавалося розгледіти — струнку фігуру і хвилюючі опуклості грудей. А ще — оте неймовірне волосся, що вигравало у місячній доріжці смарагдовими відтінками.
Щоб зустрітися з нею, я мусив йти щоразу далі від села, аж до забутого озера в лісі, де вона відкрилася мені. Але я вже втратив здоровий глузд, і лише дивувався її містичній красі. Того разу вона спитала:
— А які дівчата тобі подобаються?
О! Я знав, що відповісти:
— Я люблю зеленооких, зеленокосих, струнких купальниць з річки.
Бо я і справді, марив уже тільки нею.
— Скажи, що кохаєш мене, — благала Аліса, а сама гладила у воді моє напружене тіло.
І я сказав, захлинаючись від щастя: "Люблю", і цим продав душу на п'ять років.
Але сьогодні вони минули. Я не жаліюсь, бо час серед підводних красунь минув швидко і вкрай приємно. Cпершу, Алісин хвіст мені навіть подобався, такий сильний і пружний. Її сестри-русалоньки також були нівроку, особливо Малена, наймолодша з усіх. А як ми разом плавали навипередки, лякали селян моторошними криками уночі! До речі, якщо ви не знали, у русалок чудове почуття гумору і сміх — дзвінкий, заливистий.
Але...
Завжди буває якесь але.
Дуже мені набрид той зелений колір з усіма відтінками.
— Алісонько, — кажу дружині якось після обіду, — може б ти пофарбувала волосся у рудий? Чи стала б для різноманітності, шатенкою?
Ну, тут, як ви розумієте, жінка в сльозах випливає з хати, сердито лупцює хвостом воду, влаштовує істерику. Щоб уникнути дикого концерту, я швиденько перепросив і більше про зміну кольору волосся у коханої не запитував. А коли обіймав і втішав свою рибку, вперше усвідомив, яке холодне у неї тіло.
А я так мрію про теплі перси поруч зі мною. Ну і нехай буде трошки збита чи з целюлітом, аби смаглява і з ніжками. І чомусь хочеться, щоб вона була брюнеткою.
Я намагаюсь згадати Ірку з Полівки. Ось вона була чорноброва і засмагла! Мабуть, вже забула мене і вийшла заміж, поки я тут сидів серед зелені…
Я встаю з очеретяного ліжка і поволі одягаюсь. Сьогодні сплив мій термін і я хочу йти. Аліса заходиться плакати:
— Ти мене використав і викинув! Хто тепер захоче зі мною бути, коли я вже тричі метала твою ікру!
Та я непохитний. І, на щастя, мальки в підводному царстві швидко ростуть, а харчуються ряскою, якої повно навколо. Тому я нікому нічого не винен. Відчинив собі двері наверх і почав потроху спливати. Виходило не так вправно, як в уяві (бо я марив про це весь останній рік), але я допомагаю собі фантазіями, підганяю думками. Мрію про руденьких, веснянкуватих, жвавих дівчат. Або уявляю, як брюнетка і блондинка біжать по полю і збирають в оберемки ромашки. Ніжки у них сильні, м'язисті, я бачу як спідниці звиваються навколо земних, місцями подряпаних засмаглих литок.
Нарешті я виплив на поверхню водойми.
Але що зі мною? Не поворухнути ні рукою, ні ногою, ні шию повернути. Бачу лиш небо: веселі хмаринки, сонячні промені, а сам — закляк. Де той берег? Лежу на спині, не в змозі ні перевернутись, ні гребти.
Спостерігаю за сонцем, зігріваюсь думками про дівчат і червоний борщ. Небо повільно повертає у зоряну ніч, а тоді — знову у день. Русалки, на щастя, не випливли за мною. Я один милуюся мінливими хмаринками. Чи краще одружитися з блондинкою?
Треба буде одразу запитати наречену, чи погодиться вона час від часу фарбувати волосся, щоб не сталося, як з Алісою.
На третій день опівдні я почув людей. Двоє селян шукали теличку.
— Не дай бо, в болото зайшла і втопилася.
— І не кажи…
— Чуєш, Іване…
— Що?
— А що воно там таке за корчем?
— Де?
— Он, зліва, ніби голова чиясь стирчить…
— Давай гілляку, оту, довгу…
— Господи помилуй, може хай там лишається…
— Спаси-сохрани Боже.
— Дзвони, давай 102.
— Поліція? Покійника на болоті знайшли. За проклятим озером, що в лісі за Полівкою. Ніякий він не живий і то давно…
— Слухай, Іване…
— Що?
— То мабуть Петько малий, син Самохода з Соняхів.
При цих словах я злітаю. Піднімаюсь, разом з смердючими газами над болотом і над рештками свого тіла, почувши власне ім'я. Петька Самоход я. Ну і страшний, як же мене роздуло. Міг би плакати — ридав би. Завмер над болотом і намагаюсь не зирити на оте страхіття внизу. Краще роздивлятися обрій, верхівки лісу, дивитися на дорогу.
Мужички й собі відійшли подалі — їм же ще теличку шукати.
Приїхали машини. Лісник, опери, водолази і навіть преса. Багром мене зловили і підтягли. І журналістка з фотоапаратом зробила світлини для районної газети.
Брюнетка, саме така, як я собі намріяв.
2 
4880
Коментарі