"Друга світова - це єдина зручна тема для Кремля" - історик

 

З 1965 року до сьогодні, 9 травня, в Україні щороку традиційно відзначалося як свято – День Перемоги радянскього народу над німецько-фашистськими загарбниками. Про війну знято сотні фільмів, які по-різному інтерпретують події тих часів.

- Сучасне російське кіно отримує гроші на фільми про війну, бо це є продовженням зовнішньої і внутрішньої політики Росії, - розповів в інтерв'ю Gazeta.ua Сергій Єкельчик, канадський історик українського походження, автор книги "Імперія пам'яті", присвячена репрезентаціям минулого в радянський час. - З теоретичної точки зору вони роблять все правильно. Більшість цих фільмів не збирають касу, тобто глядач не йде. Кому воно треба, якщо Голівуд робить якісніше і менш ідеологіно? Тому це свідомий розрахунок на те, що ці фільми після прокату будуть багато разів прокручені по телебаченню. Часто роблять водночас з фільмами розширені серіали про війну і підлаштовуються саме під телебачення, а не під кінотеатри. Саме тому у цих фільмах переважно державне фінансування. Іноді гроші дають близькі з Кремлем олігархи. Все розраховане на виховальний ефект, на утвердження певних стереотипів.

Кіно в час інтернету ще здатне на таке?

- Не так як до інтернету, але здатне.

Що за стереотипи потрібно утверджувати?

- Росіянин - воїн-герой має люто ненавидіти ворогів, а не нарікати на воші в рідній окопі.

Чому саме війна?

- Друга світова - це єдина зручна тема для Кремля. Тільки там можна будувати й розвивати міфи, які цементуватимуть єдність теперішньої Російської Федерації. Бо на чому їй ще триматись в ідеологічній сфері мені важко уявити. Наприклад, революцію вони не можуть використовувати. Володимир Путін ніби і спадкоємець всього радянського, але й на могилу генерала Денікіна не проти зайти. В російській пам'яті зараз ідеалізовано царську монархію, що видно по фільмам Міхалкова, і водночас культивується міф про перемогу у війні. Поєднання царської влади та перемоги у війні - два символи величі Росії. Але тут проблема - ці два символи суперечать один одному. Микола ІІ та Сталін - лідери проекту "Ім'я Росії", хоч потім там намалювали перемогу Олександрові Невському (Великий Князь Київський по ярлику від хана Золотої орди — ред.). Ви можете уявити, що в Україні в свідомості громадян співіснували б культи Косіора та Бандера? У нас або за останнього, або проти. Українець не може ходити до церкви молитись за невинного убієнного Миколу ІІ, а після цього дивитися фільм про Сталіна. У нас із цим простіше, Російська імперія – це зло, а революція загалом позитивна річ, хіба що сил не вистачило відбитися від більшовиків. У російської ж влади у гуманітарній сфері складна задача - поєднати царську монархію з її радянським вбивцею — це ж поза межами здорової логіки.

Але ж у нас теж колись було подібне шоу. Там Ярослав Мудрий став першим.

- Ви ж знаєте, як у нас голосують і перемагають. Ярослав Мудрий - це настільки міфічний персонаж, що він не викликає по суті жодних реакцій. Попри те, що Ярослава представляв сам Дмитро Табачник, князь для теперішнього покоління як бабай для дошкільнят. Я не дуже вірю, що українці заради нього здатні на таку велику кількість смс-ок.

Наведіть приклад фільму, який спрямований на утвердження "правильних" уявлень про Другу світову?

- Наприклад, російський "Ми з майбутнього". Це фільм - спроба занурити молоде покоління всіх пострадянських країн у правильно сконструйоване для них "минуле". Сучасна молодь вже не ідентифікує себе з Василем Тьоркіним, тому до них йдуть через інших героїв сьогодення - скінхеда, рокера та інтелігента. Вони мають потрапити в минуле. Навіщо? Щоб через них правильно пояснити молоді, що таке добре, а що таке погано у тій війні.

А у нас був фільм - "Той, хто пройшов крізь вогонь". Що ви про нього скажете?

- Якщо не ставити питання правдоподібності цієї історії та сучасності фільму, тобто підходити з тими ж мірками, що й до "Ми з майбутнього", то все ніби зроблено правильно. Там також свідомо конструювався герой, але тепер нарешті підбирають правильний контекст. Герой – з одного боку наче впізнаваний радянський – пілот, але не зовсім, він при цьому також екзотично-діаспорний. Для теперішнього українця там все логічно. Куди, окрім Сибіру, міг потрапити офіцер радянської армії української походження з такою біографією – до Канади. Український кінематограф пробував декілька підходів - "Залізна сотня", "Владика Андрей". Нас теж не відпускає та війна.

Завдяки таким фільмам та пам'яті "про перемогу радянського народу" стару радянську ідентичність можна переодягти у іншу форму - євразійства чи слов'янської єдності, щоб відповідало зовнішньополітичним проектам Росії?

- Не думаю. Зараз молодь мобільна, сидять у соціальних мережах, створюють спільноти по своїм інтересам. Все говорить про те, що великі мега-ідентичності заміняться іншими спільнотами — більш меншими та локальними. Для теперішньої молоді здається вирішено багато питань, навколо яких ще недавно було стільки суперечок. Якщо на початку незалежності жовто-блакитний прапор викликав бійки, то зараз в Донецьку з ним бігають на футбольні матчі. Те саме із гімном України. Молодь сприйняла Голодомор як національну трагедію і серед молодих людей я не знаю нікого, хто б з піною з рота казав, що нічого не було. Це, до речі, змушує переглянути свою тактику й політиків, навіть комуністи вже не говорять про посуху. Тобто Голодомор виходить з обійми політичних гарячих питань. Залишилась поки що мова, але наступні вибори будуть останні, коли цю політичну карту ще вдасться якось розіграти. Саме тому я оптиміст щодо збереження і розвитку української ідентичності. Глобальні тенденції у світі грають скоріше за нас, ніж проти.

×