Живий театр народжується в азарті гри, партнерстві та ризику

Премію імені Леся Курбаса за вагомий внесок у розвиток сучасного театрального мистецтва України минулого місяця отримав режисер Дмитро Захоженко за виставу про постапокаліпсис "Птахи". Її прем'єра відбулась у квітні торік на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, де лауреат працює головним режисером. За словами комітету з премії, "Птахи" – це поєднання античного та пластичного театру, сучасної композиторської музики й української традиційної пісні, документальних інтерв'ю та стендапу.

За півтора тижня після отримання нагороди Дмитро Захоженко представив свою нову постановку "Король Лір" у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Її описують як історію про жорстоку реальність, яка приходить на зміну солодким ілюзіям, і про неусвідомлений вибір, що стає точкою неповернення. Король Лір вирішує поділити Британію між трьома доньками. Для цього влаштовує конкурс: що сильніше кожна висловить свою любов, то кращу частину володінь отримає, за сюжетом

 

Які враження після отримання премії та яке вона має для вас значення?

– Велика радість і честь отримати цю нагороду. У своїх роботах я намагаюся досліджувати складні теми та рідко працюю зі сталим текстом, тому для мене цінний такий фідбек. Кожна постановка – це особисте висловлювання, і завжди трохи лячно, що тебе не почують.

Вас нагородили за виставу "Птахи" за мотивами комедії давньогрецького драматурга Арістофана. Про що ця постановка?

– "Птахи" є спробою поглянути на війну з точки зору екології, показати історію побудови міста Нова Каховка, почути голоси людей через документальні монологи, зокрема тих, хто й нині в окупації. Також це намагання попрацювати з тілом, що для мене вперше.

Ми з дружиною (драматургиня Ніна Захоженко. – Країна) пів року досліджували теми, збирали матеріали, пробували різні формати. Фінальний кульмінаційний монолог майже повністю зібрали з цитат Трампа. Крім того, хотілося зробити виставу візуально виразною, тому там і живі квіти, і 12 промислових вентиляторів, і 10 тисяч пластикових стаканчиків.

У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра ви поставили Вільяма Шекспіра. Чому звертаєтеся до нього?

– З текстами Вільяма Шекспіра працюю вчетверте, й щоразу це різний досвід. Наприклад, у "Снах літньої ночі" в Театрі Лесі у Львові від п'єси лишилася одна сцена. Усе решта були вже наші сни, тексти Карла Густава Юнга й Овідія.

З "Королем Ліром" геть інша історія. Мало не вперше взявся за трагедію. І навіть тепер не до кінця розумію, як можна розмовляти про втрату та відповідальність, щоб це не була проста патетика, де драматичної форми не вистачає, а також що можемо запропонувати навзамін. Про деякі теми з цієї п'єси просто неможливо говорити – треба кричати, ламати, мовчати.

Режисер Давид Петросян напередодні прем'єри своєї вистави "Отелло" минулого квітня в Національному драматичному театрі імені Лесі Українки казав, що Шекспіра неможливо взяти й поставити так, як написано, а треба шукати ключі. Чи знайшли їх ви?

– Акторські імпровізації, логіка побудови персонажів, розкриття сцени – це все завжди цікаво досліджувати. Мені подобається, коли Шекспір бавиться з інтермедійними сценами, перебиває одні іншими, а їхня єдина мета – радість бути на сцені. Це завжди про повноту життя та гри.

З якими відчуттями працювали над "Королем Ліром"?

– Мені ніколи не подобалася ця п'єса. Завжди видавалася надуманою та занадто казковою. Коли Тамара Трунова (головна режисерка Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. – Країна) запропонувала попрацювати з матеріалом, спочатку подумав, що це неможливо.

Найбільше мене вразило те, наскільки інакше сьогодні розкривається цей текст. Як теми вибору, відповідальності та втрати звучать тепер. А найскладніше, певно, було відійти від сюжету, перестати грати історію.

Робили виставу досить швидко. Враховуючи зайнятість акторів, мали лише півтора місяця. Для двоактової постановки у двох складах – завдання не з простих.

Ви казали: "Ця трагедія заворожує якоюсь неймовірною амплітудою. Від моменту, коли Лір у радості та щасті робить феноменальну дурість – віддає своє королівство просто по приколу. І закінчується тим, що ховає дитину, плаче над її тілом". Також додавали, що ваш "Король Лір" відрізнятиметься від умовно класичного прочитання. Чи могли би трохи детальніше пояснити свій підхід?

– Є радянська традиція грати Шекспіра, то це не до мене. Дивовижно, але один із найбільш травматичних глядацьких досвідів у театрі – це саме постановки Шекспіра та Мольєра. Коли група артистів ретельно проживає ці, як правило, досить прості історії, розбиваючи їх патетичними монологами. Можливо, з такою установкою щось не так.

Мені здається, в лондонському "Глобусі" був інший підхід. Тому, як на мене, в нас саме класичне прочитання Шекспіра, хоч інколи незвичне для нашого глядача. А тут ще й трагедія. Як методами драматичного театру вийти на високу трагедію? Коротше, складний це пазл.

Короля Ліра в обох складах грає Олег Стефан. Чому саме його взяли на головну роль?

– Олег Стефан – геніальний. Якщо у вас є такий актор, як він, не поставити "Короля Ліра" – це вже злочин. Але направду вся трупа театру потужна. Завжди кажу: мені не потрібні статисти, мені потрібні особистості. Особливо для роботи з Шекспіром.

 

Ви працюєте головним режисером Театру Лесі з 2019-го. Як він змінився за ці роки та чим нині живе?

– У Театрі Лесі все чудово. Мені здається, за цей час ми пройшли досить довгий шлях від того, в якому стані театр був в усіх значеннях і чим він є тепер. Працюємо з темою війни: намагаємося осмислити ті досвіди, які нині проживаємо. Будуємо горизонтальні стосунки, випрацьовуємо механізми, щоб усі в колективі були почуті.

Маємо багато гастролей за кордон і колаборації з іноземними митцями й установами. Отримали п'ять нагород всеукраїнського театрального фестивалю-премії "Гра". А цьогоріч дві наші вистави – "Плейліст ­подорожнього" Анастасії Косодій та "Птахи" – вже потрапили в лонгліст.

Мені здається, нам вдалося непогано налагодити зв'язок із нашою локальною громадою, маємо міцну фанбазу. Направду це дивовижний приклад перезапуску держустанови.

Для мене такий результат театру – це були надзусилля, як-от ненормована робота без вихідних упродовж років. Але тепер відчуваю, що трохи втомився від цього й хочу зосередитися на режисерській роботі. Плюс випустити своїх студентів, які тепер на четвертому курсі. Вірю в нагальність нової української театральної школи з відмовою від російського та радянського. А зміна парадигми – це складне завдання.

Мій контракт добігає кінця цього сезону. Не знаю, чи є сенс лишатися надовше. Це буде шість років, як працюю на одному місці. Відчуваю, що, можливо, розумніше рухатися далі.

Яку з ваших вистав можна вважати найпопулярнішою, а яку з них ви назвали б улюбленою?

– Мої вистави, як правило, глядачі люблять. Складно сказати, яка найуспішніша. Top Girls у Театрі Лесі досить популярна. На "Філоктет. Античний рейв" рідко коли можна знайти квитки, але це мала сцена. Також тішить, який інтерес театр викликає в Києві. Аж захотілося ще щось поставити для столичного глядача.

Загалом добре ставлюся до своїх постановок, назвати улюблену важко. В якихось був цікавіший процес створення, а десь більше тішить результат. Мабуть, найтрепетнішою для мене нині є вистава "Птахи", бо вона найбільш інтимна. Це наші тексти, думки, образи, сенси.

Які у вас нині амбіції в театральній сфері?

– Мені здається, вистави, які робимо в Театрі Лесі, можуть непогано конкурувати на європейських фестивалях. В Авіньйоні ми вже були 2022 року з постановкою "Імперія має впасти". Тепер хотів би повезти свої роботи в Единбург.

Що від вас очікувати найближчим часом, а що хотіли би поставити в майбутньому?

– Найближча моя вистава – "Маус" за коміксом Арта Шпіґельмана про Голокост і травму поколінь. Це буде дипломна робота моїх студентів. Пробуємо себе в тому, що можна назвати "психологічний театр". Прем'єра – 12–13 червня в Театрі Лесі.

 

Мрію поставити політичний мюзикл про здобуття Україною незалежності. Це має бути масштабна вистава. Але мені потрібна велика сцена національного театру. Вже з кількома говорив. Усі відповідають, що ідея крута, але велика сцена розписана на роки вперед. А тема гаряча, потрібно робити вже.

В одному інтерв'ю ви зазначили: "Український театр сильно загрузлий у радянській, пострадянській традиції. Тотальність ліричного, сентиментального, ілюстративного, текстового театру – ці всі речі присутні скрізь. Це є недобре, і треба змінювати". Водночас у тій же розмові додали, що нині час зародження автентичного українського живого театру на зміну радянській традиції. Хотілось би почути більше про ваше бачення ситуації.

– Замість критикувати інших спробую коротко прописати в декілька пунктів принципи, якими намагаюся послуговуватися:

1. Принцип співтворення. Вистава складається завжди між сценою та глядачем. Це є спільний процес, тому необхідно змусити глядача погодитися на цей спільний злочин, зробити співучасником, заразити його. Театр – це чума.

2. Чуттєвий нерв. Актор не може бути байдужий – це завжди про можливість рефлексувати та реагувати. Самого лише персонажа недостатньо.

3. Співпраця: актор – режисер. Актор – не лише виконавець, а співтворець вистави, який ініціативно формує сценічну реальність разом із режисером.

4. Ключовий елемент у творенні театру – це людина. Театр народжується не з декорацій чи текстів, а з живої присутності людини, яка діє та взаємодіє тут і тепер.

5. У театрі не існує жодних категорій, єдина важлива річ тут – наявність життя. Живий театр народжується в азарті гри, партнерстві та ризику.

6. Живий театральний процес. Театр – це живий організм, який існує у процесі постійних змін. Він працює з реальністю крізь сцену та акторів, що її втілюють.

7. Метод свідомої гри та ефект відчуження. Актор зберігає дистанцію між собою та персонажем, змушуючи глядача критично осмислювати події.

8. Сила – в зіткненні з контекстом. Театр порушує питання й залишає глядачеві право на власні висновки, спонукаючи до осмислення реальності.

Користуйтеся цими простими установками – і зробите непогану виставу. Далі справа за сенсами й естетикою. Нічого складного.

×