Дуже рідко випадає нагода говорити про те, у чому ти справді переконаний. Набагато частіше ми атакуємо ближніх тезами, до яких додаємо рятівні слова "здається", "на мою думку" тощо.
Я можу порахувати на пальцях усе те, в чому справді переконаний. Звісно, лише завдяки власному досвідові.
Наприклад, улітку 1986-го я на все життя наївся сала. Був чемпіонат світу з футболу в Мексиці, драматичний матч СРСР—Бельгія, і велика тареля з салом на столі. У підсумку — гостре отруєння і два тижні в лікарні. Відтоді сало ніяк не може повернутися до мого раціону.
На початку 90-х я на все життя наївся яблук. Я був студентом і два роки поспіль брав участь у безнадійних битвах за врожай у яблуневому радгоспі поблизу Яготина. Нас засилали визбирувати пізні сорти, якими гребували навіть шабашники. Уже падав перший сніг, а ми лазили по деревах, виконували план і запихалися джонатанами, ренетами, кальвілями тощо. Пекли їх, смажили, товкли — хіба що не варили. Відтоді ділянка мого мозку, яка потребує яблук, подає лише монотонні сигнали повного насичення.
Гостре отруєння й два тижні в лікарні
Мій організм також має поважний стаж ненависті до манної каші, яку й досі вважає спеціальною сумішшю для блювання.
Відтак я навіть трохи заздрю людям, які в гастрономічному сенсі — машини-молотарки. Їдять усе, багато і зі стабільним задоволенням. Усі їхні табу — десь попереду, за обрієм.
Якось ми обідали з одним знайомим, володарем такого неземного апетиту. За час посиденьок він ум"яв трилітровий слоїк консервованих персиків. Він уже звик, що його харчові пристрасті викликають дивні погляди, тож кілька разів промугикав: "А що? На тому ж світі не наїсися!".
І ось тоді мені випала рідкісна нагода сказати те, у чому я справді переконаний: "На тому — ні. А от на цьому — запросто".
2 
1
Коментарі