Ганьба, звичайно, але точно знаю, що не лише я такий. Бо це сьогодні Люблін для мене – одне з найулюбленіших міст у світі. А ще не так давно було інакше. Десятки разів, їдучи до Варшави чи назад в Україну, я виходив покурити на одному з найнекомфортніших у світі автовокзалів, скривлено оглядав халабуду з прилеглим до неї асфальтованим пустирем, де метушилися схожі на шахідів українські сигаретні оптовики та ні на що не схожі польські перекупники, і думав: оце така ваша Європа? Та в Магадані 20 років тому автовокзал мав цивілізованіший вигляд.
Точніше, так: теоретично я знав, що в он тому замку на пагорбі через дорогу від автовокзалу була підписана Люблінська унія. Читав кілька віршів найвідомішого люблінського поета Юзефа Чеховіча. Чув щось краєм вуха про Марію Склодовську-Кюрі. Бачив фотографії розташованого під час війни на околицях міста концтабору Майданек. Але практично Люблін все одно існував у моїй свідомості як бентежний автовокзал, де можна востаннє перед Варшавою або, навпаки, перед українським кордоном покурити і, якщо пощастить, устигнути забігти в не надто євростандартний туалет.
А виявляється, як мало треба, щоб змінити гнів на милість. Котрогось дня просто треба зняти з-над голови наплічник, сказати водіям: "Будьте ви прокляті з вашими дев'яностоп'ятиквартальними телевізорами", – і вийти в Любліні не на перекур, а зовсім. Тоді перейти згадану дорогу і на Замковій площі, знаній втаємниченим як "Око цадика", зустріти давню польську приятельку Олю. Оля вам розповість про нові свідчення, які вона зібрала, відколи ви не бачилися. Бо доки нинішні вар'яти при владі в її країні розпалюють вогонь ксенофобії, Оля по обидва боки кордону збирає розповіді врятованих у криваві роки. Врятованих поляками українців і врятованих українцями поляків.
Потім від площі ви підніметеся сходами до "Брами Гродської". Це і справжня середньовічна міська брама, і музей, директор якого Томек пояснить вам, що весь отой пустир Підзамча разом із автовокзалом і дивом уцілілою, але пересохлою старовинною криницею, був колись єврейською частиною Любліна, яка налічувала 43 тисячі мешканців. Гітлерівці знищили їх майже всіх і зрівняли із землею їхні будинки. Тому й пустир.
Далі вулицею, яка теж називається Гродською, ви дійдете до будинку з табличкою "Варштати культури". Керівник цієї організації Гжегож прийме вас, як рідного, і повідомить про рішення видати вашу книжку. Від Гжегожа ви – весь час угору – дійдете до Ринку і звернете на вулицю Злоту, де стоїть домініканський монастир. А там на вас уже чекатиме отець Томаш, який прямо в монастирі регулярно організовує і проводить літературні та всілякі інші вечори. Організує і вам. Блукаючи з отцем Томашем монастирськими закапелками і слухаючи його дотепні історії не лише на релігійні теми, ви для контрасту подумаєте про якусь Почаївську зону суворого режиму абощо.
Відтак, домовившись про нічліг в окремій келії, ви з домініканським ключем у кишені прогуляєтеся Краківським Передмістям до місця дії Ірванцевої п'єси "Брехун із Литовської площі", а на зворотному шляху заскочите до галереї художника Пьотруся. Пьотрусь вам покаже свої картини, а ви за це обіграєте його в пінг-понг. Закінчиться ж ваш вечір в описаній Андруховичем кнайпі "Гадес", де під біфштекс по-татарськи ви досхочу, але незлобиво подискутуєте про Степана Бандеру з друзякою Юзефчуком, без чиєї мистецької програми не обходиться жоден дрогобицький фестиваль Бруно Шульца.
І ще таке. У Любліні навчається близько п'яти тисяч студентів з України. Багато з них підробляють у місцевих крамницях і кав'ярнях, барах і ресторанах. Дає їм роботу і власник "Гадесу" Лєшек. Тому і тут, і чи не в кожному іншому закладі старого Любліна знайдеться хтось, хто на ваше прохання обслужить вас українською мовою. А на такий комфорт ви, погодьтеся, не те що в Магадані, а й у Києві далеко не завжди можете розраховувати
2 
1
Коментарі
2