Минулого тижня всі тільки й робили, що обговорювали черговий садистський жарт російського прем'єра. Ви пам'ятаєте який - про війну і Росію без України. До жарту Путіна "риги" і "коммі" поставилися здебільшого з розумінням, а "нацдеми" - з обуренням. Хоч, на мій погляд, усе мало би бути якраз навпаки.
У мене ж увесь цей інформаційний привід збігся в часі з перечитуванням Шандора Мараї. Цей видатний угорський белетрист, якого часто порівнюють із Набоковим, залишив по собі, крім багатьох томів першокласної романної прози, ще й надзвичайно цікаві й проникливі спогади. Їхню назву я переклав би як "Земля, земля!". Українського перекладу, здається, досі не існує, тож калькую назву з польського.
Спогади Мараї розпочинаються десь під Різдво 1944 року (от вам і ще один збіг - рівно 66 років тому). У заміському будинку письменника розташовуються бійці радянської армії. Точніше сказати - вони кількома танками вдираються до його обійстя, а відтак уже розміщуються в ньому. Це - саме та стадія війни, коли їх уже нічим не зупинити. І ці, як пише Мараї, "чуваші, киргизи та росіяни, увесь караван" ринули поза межі свого власного світу, щоби "знищити мілітарну машинерію німецького імперіалізму".
Далі - багато десятків напружених сторінок із розповідями про їхнє, радянських бійців, перебування: страх місцевого населення, тотальне руйнування елементарного побуту, погрози й залякування, ризиковане переховування винно-горілчаних запасів - від розпивання, а жінок - від зґвалтувань як одного з наслідків розпивання.
З іншого ж боку - спостерігання за їхньою "азійською" поведінкою, розмови з офіцерами на світоглядні теми й під настрій, намагання зрозуміти, як загалом функціонує ця зовсім інша цивілізація. Так, у спогадах Мараї залишилися не тільки темрява і загроза. Є й порозуміння чи принаймні спроба порозуміння.
У тому ж розділі спогадів з'являється трохи дивний солдат. Його інакшість полягає вже хоча б у тому, що до господарів дому він звертається завжди ввічливо. Одного разу, коли ніхто зі своїх не чує, він потайки каже Шандорові Мараї: "Ви ще не знаєте росіян!". Потім описується від'їзд радянських бійців із Мараєвого дому - війна триває, їм час далі, добивати ворога в його кублі. Останньої миті дивний солдат (як раптом зауважує Мараї - українець) повертається до будинку, ніби щось у ньому забув. У саду заводить мотор вантажівка, в нього є не більше хвилини, щоби щось важливе сказати. І він говорить: "Якби я знав іноземні мови, то не вертався б, а лишився б на Заході". "Чому?" - запитує Мараї. "Тому що вдома погано, - каже українець. - Немає свободи. Мов не вчимо, бо вони не хочуть, щоб ми читали чужі книжки. Ми можемо читати лиш те, що вони скажуть. А книжки для мене - все. Я хочу, щоб ти це знав". По цих словах дивний українець зникає.
Як на мене, в усьому цьому епізоді - надзвичайно точний зріз пересічної української долі в тій війні. Когось такого, хто завжди перебуває "поміж". Тобто розуміє свою внутрішню неприналежність до всього цього "східного каравану" з його "чувашами, киргизами та росіянами", а з іншого - свою цілковиту неспроможність належати до Заходу.
І в цьому сенсі багатогранний жарт російського прем'єра здається не таким уже й жартом.
А попри те - бажаю всім супокійного і мирного Різдва.
журнал Країна №52, 24.12.2010
2 
1
Коментарі
1