На дні туману

Цього тижня в Києві кілька днів стояли густі тумани.

Я їх дуже люблю. Бо туман — то, мабуть, якщо не єдине, то одне з дуже небагатьох вражень дитинства, вражень, що залишаються тобі й досі в чистому вигляді — такими, якими ті враження були завжди.

Перебування всередині туману чимось нагадує гру в піжмурки. В тумані давно забутий сенс тієї гри знову повертається до тебе й стає важливим, як колись, коли ще доводилося грати в піжмурки всерйоз.

Було щось чарівно-неможливе саме в тім, щоб вдало сховатися — і ось ти є, а тим часом тебе нікому не видно.

Й тобі самому не видно інших, хоч ти знаєш, що вони десь близько.

Секрет щастя тут надзвичайно простий — він у тім, що тебе ще не знайшли.

А знайшли — це називалося "застукали". Ось саме тепер згадалося, що термін "застукати" належав якраз до гри в піжмурки й не означав нічого серйознішого, тільки це.

Хоча тоді це було серйозніше, аніж будь-що.

Секрет щастя у тім, що тебе ще не знайшли

Ходіння в тумані нагадує сон, в якому ти собі снишся, невидимий більш нікому.

В тумані ходиш, наче по тих самих вулицях, що й завжди. Але звичні дерева або високі будинки бачиш тільки до половини їхнього зросту, а далі вони зникають. Їх не просто не видно — а на твоїх очах відбувається їхнє чудесне зникання, перехід у нікуди.

Ідеш — немов по дну річки, яка заради тебе трохи розступилася і далі казково відступає перед тобою з кожним твоїм кроком.

Навколо, виявляється, багато свіжого бур'яну й трави. Доки цей місяць листопад був теплий, встигла вирости лобода, густий спориш і ще там якась травичка. Все це дуже зелене, воно нічим не освітлене і світиться ніби само собою. Сам туман тут невидимий — він осідає на стеблах і збирається великими прозорими краплями, що звисають з трави й не хочуть падати.

×