Компроміс

 

В останні дні поміж моїх колег панувало якесь обережне напівмовчання. Так буває, коли в одних добрих сусідів — свайба, а в других — похорон. І вони, щоб не уразити одне одного, про всяк випадок мовчать, бо про що не заговори, вийде прикрість собі чи комусь. Тут усе ніби втрачає ім"я й ніяк не називається.

Так не може довго тривати, воно мусить якось зрушитися, стати на місце або початися зовсім заново. І сталося це ось як. Один мій приятель, якого дуже шаную, розповів історію про те, що в такій-то книгарні живе Чорний Ворон. Його знайшли в снігу на вулиці, зігріли, й він там тепер свій, їсть родзинки й дивиться на книжних покупців. Усі раді, бо він живе більше 100 літ й може стільки розказати, й вони тепер хочуть навчити його говорити.

Таке розповів приятель і навіть показав фотознімок. Дивлюсь, а то не ворон, а грак. Кажу про це, а приятель дивується: на його думку, це однаково.

Він живе більше 100 літ

Отут для мене все й зрушило з місця. Бо то таки різні птахи. Ворон більший удвічі, й не водить отак легко компанію з людьми, й гніздиться оддалік, і родзинок не любить. Та й ще: граки живуть недовго, оцей, що на знімку, — явно молодий і нічого не розкаже такого, чого ми не бачили.

Мене все це зачепило, але не так, щоб учити приятеля, як має бути "правильно". Бо, доки думав про цього грака, — я ним трохи був. Недовго, але досить, щоб зрозуміти: він би так не робив. Ось він живе тут, і добре ставиться до цих книжних людей. Як би його не назвали, він залишиться тим, ким є, а скоро весна, і він піде до своїх. Навряд чи його научать говорити, бо як вони це зроблять, коли їм однаково, що у грака і ворона різні мови.

Шкода було псувати гарну історію приятеля. Й ми вирішили нічого не міняти. А знімок підписали так: оце той грак, якого називають Чорним Вороном.

×