У катакомбах капуцинів в італійському місті Палермо зберігають 8 тис. скелетів, мумій і забальзамованих тіл. Вони лежать у нішах і висять на стінах, причеплені за пруття.
— Це не музей, а суцільний могильник, — каже 34-річна Саманта Олівер із Мілана. Вона приїхала на екскурсію. — Здається, що смерть постійно дихає тобі у спину. Запаху від трупів не чути. Деякі відвідувачі фотографуються, обійнявши скелети. Я ж боялася до них доторкнутися.
Виставка розташована в розгалужених підземних ходах. Їх створили ченці Ордена капуцинів у кінці ХVI ст. Тоді з'ясували, що повітря катакомб містить компоненти, які здатні муміфікувати тіла померлих.
— Із тих пір протягом декількох століть це місце вважали найпрестижнішим для поховання, — розказує працівник музею Альберт Лоремано, 51 рік. — Тут ховали місцеву еліту, духовенство та аристократію. Дехто навіть за життя приходив сюди, щоб обрати нішу для поховання. Найкращі місця віддавали благодійникам, які жертвували великі гроші на будівництво храмів.
Приміщення поділили на коридори: для чоловіків, жінок, дітей і священиків. У окремій кімнаті ховали дівчат і незаміжніх жінок. На черепах досі залишилися металеві вінки. Це вважали знаком незайманості покійних. У "коридорі професіоналів" покояться іспанський живописець Дієґо Веласкес, скульптори Філіппо Пенніно і Лоренцо Марабітт, викладачі, адвокати, лікарі, а також командувачі і солдати бурбонського війська та італійської армії.
— Тіло покійника після молебнів заносили в кімнату для висушування, — розповідає Альберт. — У ній померлого залишали на вісім місяців. Потім обмивали оцтом, одягали та клали у труну чи одразу вішали в коридорі. Під час епідемій рештки померлих занурювали в розведене вапно або розчин миш'яку.
1837-го показувати тіла заборонили. Але, за бажанням заповідача або його родичів, у трунах видаляли одну зі стінок або залишали отвори, що дозволяють бачити останки.
— Мерців залишали в їхньому одязі. На тілах досі збереглися сукні, костюми, сорочки, жабо. На декому — грубий похоронний саван.
У центральній ніші одного з коридорів є дитяче крісло-гойдалка. На ньому сидить хлопчик, який тримає на руках свою молодшу сестру. У скляній труні покоїться 2-річна Розалія Ломбардо. Вона померла 1920-го від запалення легень.
— Батько Розалії важко пережив її смерть, тому звернувся до бальзамувальника Альфредо Салафія з проханням зберегти тіло дочки від тління. У дитини вціліли м'які тканини обличчя, очні яблука, вії, волосся. За однією з легенд, 35 років тому тутешній доглядач втратив розум. Опівночі він побачив, як дівчинка розплющила очі.
Останки дівчинки дослідили італійські антропологи. Їм вдалося встановити, що Салафій забальзамував її завдяки розчину формаліну, спирту, гліцерину, цинку. Суміш подавалася під тиском через артерію і розходилася кровоносними судинами.
За муміями доглядає отець Ауреліо ді Вяджі, 67 років. Він у коричневій рясі, підв'язаній мотузкою, і в сандалях на босу ногу.
— Цим решткам уже нічого не загрожує, — говорить Ауреліо. — Вони сухі й темні, як земля. Це чудо, що ці мумії вціліли після бомбардування 1943 року. Тут спокійніше, ніж на будь-якому іншому кладовищі. Немає ні духів, ні привидів. Останкам по 200–400 років. За цей час душа тисячу разів устигла б покинути землю. Я тут сплю, їм і пишу вірші. Щодня прибираю один із коридорів. Знімаю павутиння, обробляю стіни від плісняви. Музей оснастив обладнанням, яке вбирає вологу.
2 
1
Коментарі