"Я по своєму коту визначала, буде кінець світу чи ні"

 

П'ятниця, 21 грудня, 9.15, майдан Незалежності в Києві. Табло на будинку профспілок показує -9°С. Поодиноких перехожих перестрівають чоловіки в костюмах Дідів Морозів. Чіпляються, щоб із ними сфотографувалися на тлі головної ялинки.

— Девушка, нет денег? У подруги одолжите! — каже актор до старшої жінки. Тицяє їй у руки двох білих голубів. — Не бійтеся, не накакають, у них там затички стоять, — регоче.

— Ви би, хлопче, так не сміялися перед кінцем світу, — жінка віддає йому птахів.

— А коли кінець світу? Скоро? От блін, я думав в обід похмелитися, тепер побіжу зараз! — продовжує сміятися, голубів забирає. — Треба гульнути перш, ніж усе почне валитися. — Гена, через 40 хвилин кінець світу, — кричить іншому Діду Морозу. Той зиркає на сіре небо. Обоє швидко зникають із майдану.

9.22. Повна жінка з коротким чубом виходить із підземного переходу. Насуває плетену шапку на вуха.

— Так ще ж рано, — каже в телефон. — Кажуть, кінець світу перенесли на 12-ту з копійками. А чого мені боятися? Як умирати, так усі разом.

9.40. Група старшокласниць фотографують одна одну на мобільні. Питаю, чи готові до кінця світу.

— У нас інші плани, ми ще заміж не вийшли, — щебечуть. — А в понеділок контрольна.

О 9.45 По східцях біля Головпоштампу збігає яскраво нафарбована жінка. Цікавлюся, що робитиме за 15 хв.

— Я думаю, що нічого такого не буде. У Китаї за розмови про кінець світу судять. Це навмисно хтось пускає неправдиву інформацію, щоб відволікати від реальних проблем. Іду оце пити коньяк у кафе, щоб зняти із себе негатив.

9.46. Молоді чоловік і жінка кидаються сніжками, бігають, сміються.

— Кінець світу буде через 16 мільярдів років, — вигукує чоловік. Його очі сяють. — Нам вистачить, — обіймає кохану.

9.48. Табло на будинку профспілок, де показують почергово температуру повітря, дату, час, рекламу, вимикається і стає чорним. За 15 с табло вмикають. На екрані, що займає всю стіну будинку, з'являється напис: "Доки жива вона, живий і ти".

— Кінець світу нам обіцяли 2003-го і 2006 року, — о 9.55 дівчина курить біля бордюру. Із кишені її куртки стирчать рожеві рукавиці. — Усякі дурні, типу Іри Білик, сидять у бункерах, на які повикидали страшні гроші. Ніхто не може знати, що буде завтра. І слава Богу.

— То вони навмисно набрехали, — вмішується в розмову чоловік із бородою. — Щоб на продуктах заробити. Я он кільки купив, майонезу, тушонки, бо довго зберігаються.

— Я по своєму коту визначала, буде кінець світу чи ні, — розповідає студентка подрузі. На годиннику 9.58. — Тварини катаклізми відчувають. Дивлюся, кіт спокійний, нори не риє, значить все ок.

— Зараз усі коти спокійні, бо їм відписали хати, — відповідає інша. Хіхікають.

10.00 на весь майдан роздається: бам-бам-бам!

— О, бабахнуло, — розставляє руки безпритульний із червоним обличчям і присідає. — Будем жить, — дає своїй супутниці, яка за кілька секунд до того рилася у смітнику, сигарету "Прима".

— Але в повній ж..пі, — відказує вона.

На табло з'являється реклама одягу від Кельвіна Кляйна. Великим ракурсом — жіночі сідниці у шкіряних штанях.

×