— Не можу дивитись, як українці з материка виставляють у соцмережах фото з Криму. Спокійно їдуть туди, відпочивають, розважаються, — каже переселенка 49-річна Оксана Шинкаренко. — А в нас там залишилось усе. І нічого не можемо повернути, навіть глянути.
Оксана родом із Сімферопольського району. Має фах бухгалтера. Після навчання вийшла заміж за Валерія, народила трьох доньок.
З початку окупації родина виїхала з півострова. Зараз живуть у гуртожитку на вул. Гоголівській у Києві, колишніх садибах художників Володимира Орловського та Миколи Пимоненка. Там мешкають переселенці.
— До 1993 року ми жили скромно, — розповідає жінка. — Потім якось наладилося, почали зводити дім. На будівництво віддавали всі гроші. В кожні тарілочку і рушничок вкладали душу. 2012-го завершили будинок.
7 грудня 2013 року Оксана поїхала у Київ.
— Не могла сидіти вдома, коли побачила, як на Майдані б'ють, — згадує. — Вирішила допомагати, пішла в комендантську сотню. Охороняли будинок профспілок.
Анексія для мене почалася 24 лютого, у мій день народження. Тоді Путін у прямому ефірі заявив, що Крим "повертається в рідну гавань". Від страху я втратила свідомість. Зрозуміла, що почалася війна, а в Криму лишилася родина. Не могла спати, кричала уві сні. 4 березня вирвалася додому.
Першою хотіла забрати найменшу доньку. Її стали цькували вчителі. Казали: "Твоя мама — майданутая, приедет наркоманкой". Знущались дорослі, діти не чіпали. Чоловікові сказала не пускати доньку до школи, боялася другого Беслану (3 вересня 2004 року російські спецпризначенці розстріляли в школі міста Беслан Північної Осетії 334 людини, зокрема 186 дітей. Назвали це антитерористичною операцією. — ГПУ). Біля школи стояла військова частина. Я розуміла, що її атакуватимуть.
7 березня ми з найменшою приїхали до Києва, оселилися на Майдані. Я хотіла перевезти сюди всіх, а сама — поїхати захищати Крим. Кілька тижнів жили у знайомого, спали на надувних матрацах. Потім переїхали у місто Дубляни під Львовом. Там у доньки почались проблеми, повернулись у Київ.
У столиці Оксана Шинкаренко з донькою оформилися переселенцями. Отримали кімнату в гуртожитку.
— Думала, це затягнеться на місяць-два. Але досі не влаштували своє життя. Доньці було важче, ніж мені. У неї зруйнувалось усе. За шість років окупації вона жодного разу щиро не усміхалася.
За місяць до Києва переїхала старша донька Оксани.
— До анексії вона працювала менеджером у спортклубі, дружила з колегами. Але власник клубу проглянув її сторінку в соцмережі і здав ФСБшникам. Доньці подзвонив друг: "Тікай у чому стоїш". Вона втекла з однією сумочкою. Того ж вечора до нашого будинку приїхав чорний "воронок". За три дні з Криму виїхав і чоловік. Нас не попереджав, щоб його не схопили. Тікав з одним набором для пікніка — чотири тарілки та ложки.
— Найбільше на нас тиснула війна. Але вразила згуртованість. Люди об'єднувалися в добровольчі батальйони, перли на склади все, що мали. Я не просила допомоги. Розуміла, якщо маю руки-ноги, можу забезпечити себе. Працювала нянею.
2015 року Валерій Шинкаренко пішов на війну. Воював у районі Світлодарської дуги. За рік демобілізувався.
— Зараз усе по-іншому, — каже Оксана Шинкаренко. — Не всі переселенці з Криму патріоти. Є такі, які виїхали, бо не змирилися з російським вторгненням. Але є такі, яким в Україні просто зручніше. Беруть волонтерську допомогу, користуються нею, навіть не дякують. Є такі, які використали окупацію для наживи. Настворювали фондів допомоги, назбирали грошей, накупили собі квартир і виїхали до Іспанії. Як біженці, яким важко.
Нещодавно до Оксани і Валерія Шинкаренків переїхала середня донька. Вона — єдина, хто може повернутися до Криму.
— Дім у Криму продати неможливо, бо він записаний на нас усіх, а ми нев'їзні, — говорить Оксана.
Перейшли на українську
Родина Шинкаренків спілкується українською. Перейшли на неї, коли переїхали до Києва.
— Якось дорогою додому зайшла купити хліба в супермаркет "Пчелка", — розповідає Оксана Шинкаренко. — Попросила касирку розмовляти зі мною українською. І тут уся черга за мною оскаженіла: "Че это за обезьяна?" Обступили мене, стали кричати, стусати. Я покликала охоронця, але він почав нападати з натовпом. Почувалася твариною в зоопарку.
Удома Оксана описала випадок у соцмережі. Наступного дня її запросила до себе менеджер супермаркету.
— Та касирка пояснила, що її рідна — російська. Відповіла їм обом: "Зрозумійте, я — біженка з Криму. Для мене важливо вивчити українську і я вивчила. Не маю агресії особисто до вас". Касирка розплакалася. Потім менеджерка запросила на каву. Переглянула відео з камер. Каже, як ви це все витримали?
3 
1
Коментарі