Слово "молодість" можна замінити словом "бажання" - Катерина Вишня

5

Я виросла в місті Долинська Кіровоградської області. Це було місто-проект початку дев'яностих. Були чеський мікрорайон, німецький, румунський. Приїжджали люди з різних кінців союзу та "дружніх країн", щоб працювати на комбінаті. У мене в класі були діти людей з Вірменії, Словаччини. Всі спілкувалися, бо всі опинилися в однакових умовах нового початку. І це створило різноманіття середовища.

Буває, вирішуєш щось спробувати, а це прописує твоє життя як мінімум на три роки наперед. Так я в 19 років вирішила спробувати пожити у Львові, і живу тут уже десять років.

Я в якийсь момент від Києва стомилася. Великі відстані, багато людей. Якщо ти хочеш спілкуватися – то це завжди на високих регістрах. Якийсь такий двіж, у якому треба старатися бути помітною.

У Києві намагалася щось на себе начепити, вирізнитися, якусь одягнути на себе роль для того, щоб бути цікавою. Епатувала. Вистрибувала з другого поверху гуртожитку – все це робила скоріше за все, щоб привернути увагу. Постійно змінювала зовнішність. Був час, коли мала червоний колір волосся, коли могла вдягнути спідницю на штани, часто недоречно. Але краще експериментувати недоречно, ніж боятися якось себе виразити взагалі. Можливо це був такий етап юності. Якщо це цікава гра – чому ні? А якщо тобі не комфортно в цьому, але ти це робиш, бо такі обставини, то не варто з цими обставинами взаємодіяти.

У Львові ж почала вчитися на філософському факультеті. Мені хотілося отримати відповіді на багато запитань – чому не вдаються стосунки, чому взагалі щось не складається. Потрібно було розібрати на молекули певні ситуації для того, щоб їх побачити ясно, окремо від себе і від своїх бажань.

У щоденному досвіді і мисленні людини є частина залежностей, які тримають. І поки ти з ними не розберешся, не зрозумієш природу цих речей, ти не можеш про щось інше навіть думати.

Довго не могла зрозуміти, чому, коли закохуюся, не можу дивитися на інших і не уявляю свого життя без цієї людини. Насправді джерелом щастя є не конкретна людина, а наше бажання пережити цей стан з нею. Коли зрозуміла, що джерело в мені, а щастя можу пережити і з кимось іншим, стало легше.

Людина своїми зовнішнім статусом хоче створювати уявлення про себе як про когось іншого, ніж вона є насправді. А воно їй і не потрібно. Коли починаєш розбиратися в собі – відшаровуєш зайве.

З дитинства була пацанкою, ніколи не була принцесою. Хоча уявлення про справжню дівчинку – це якийсь штучний суспільний конструкт, якого взагалі не існує в природі. Дівчата дуже різні і мають різні характери.

Справді жіночних жінок – дуже мало, або це сторона характеру, яка проявляється хіба 20 хвилин на тиждень.

 

За 10 років у Львові пожила в сімох зйомних квартирах. Мені дуже сподобалася церква Анни і Єлизавети. Я подумала, яка вона гарна, а хтось тут живе поруч і бачить її щодня. Зняла кімнату у бабусі, яка живе на площі Кропивницького прямо навпроти цієї церкви. Бабуся була цікавою жінкою. Завжди губила домашні речі і просила мене їх шукати.

Пізніше знімала з одногрупницею кімнату у бабусі біля університету. Вона була хворою, я робила їй щодня уколи. Бачила сумні речі: як її родичі приходять лише щоб взяти гроші за оренду і з нею не спілкуються.

Старість – це природний процес. Але знаю, що маю певний запас часу.

У старості хочу поїхати десь на океан і медитувати. А поки людина молода, варто щось робити, тому що і розум і погляд ще свіжі. В молодості треба більше діяти, щоб у старості було що згадати: їхати світ за очі, шукаючи чогось, що вдовольнить спрагу до відчуттів.

Слово "молодість" можна замінити словом "бажання". Це час для того, щоб максимально багато спробувати і відчути, що саме з тобою резонує найбільше. В цей час немає помилок.

Я ще під час навчання багато їздила Україною, жила в Карпатах, на Шипоті. Там можна просто провести час, якщо не маєш грошей заплатити за оренду. Така студентська річ. Зараз я б туди не їхала. Там люди напивалися, стрибали в купальський вогонь, горіли. Це було занадто. Хоча якщо в людей немає якихось серйозних нагальних справ, вони в спільному місці перебувають і діляться досвідом – мені дуже подобається таке як явище.

Взагалі кілька років не працювала, а витратила їх на те, щоб розібратися зі світом і своїм місцем у ньому. Пережила стан тривалої депресії. Добре, що це відбулося раніше, поки я ще не маю сім'ї і дітей, але це теж потрібний етап.

Якщо ти надовго лишаєшся в одному місці, то або в тебе має бути конкретне завдання, яке ти маєш виконати, або потрібно змінювати місце. Щоденний режим, в який затягує постійне місце і постійне заняття, роблять людину байдужою до всього нового. Вона просто не знає, як вийти з цього циклу повторюваних подій. В такому стані ні оточення не пропонує тобі нічого нового, ні ти йому. Тому потрібно пересуватися в просторі.

Постійне місце – це як шкіра. Ти як змія обростаєш однією шкірою, все про неї дізнаєшся, а потім вона вже тобі стає тісною, ти її знімаєш і йдеш далі. В той момент, коли треба зняти цю звичну шкіру, відбувається криза. Бо не знаєш ще, чим її замінити.

Я була в ізоляції два роки, фактично сама з собою їх провела. Все навколо для мене почало виглядати як якийсь абсурд. Нічим не займалася в той час, можливостей їхати кудись не мала. Була вдома, читала, займалася йогою, ходила на джерело купатися. Зробила собі такий режим. Але він теж дуже корисний. Досвід самотності відкриває людині те, що себе інколи важко витримати.

Я помітила, що в Україні дуже звужений особистий простір людини. Тебе спеціально притискають дуже близько до незнайомців – у транспорті, у маленьких зйомних квартирках. Хоча так не має бути. А має бути твій простір навіть у публічних місцях. У нас у гуртожитку в одній кімнаті жило 5 людей. Це жахливо. Навіть якими б цікавими вони для тебе не були, це ненормальні умови.

Не поділяю. Просто є хтось, хто тебе не дуже цікавить. Про це можеш не здогадуватися, поки ти з людиною не взаємодієш. Тому взаємодіяти – це класно.

Найбільший страх – відповідальності. Буває, докладаю до чогось багато зусиль. А потім іде щось не так, і пропадає мотивація до дії.

Не потрібно мати завищені очікування. Вони найчастіше не справдяться. Чому твої уявлення про щось мають накладатися на дійсність? Вони інколи влучають, а інколи – ні.

Мені подобаються ризиковані вчинки. Вони найбільш яскраві. Спонукають людину проявляти сміливість і експериментувати.

Провчилася на філософському факультеті три роки. Покинула. Не бачила далі сенсу у навчанні. Коли я бачу об'єм рутини попереду, це мене просто викидає. Зрозуміла, що я не можу і не хочу цього робити. Я просто почала їздити автостопом Україною. Поїхала в Харків, в Ужгород. Весь час, поки була сесія, я десь їздила для того, щоб на неї не потрапити. Подорожі були більше про уникнення і про кризу, а не про потребу отримати враження.

 

Познайомилася з художником. Я прийшла до нього в гості і залишилася там жити на два роки. Мені подобалося бути в атмосфері творчості. Я була розгублена: кинула університет не знала, що мені робити. А тут зустріла людину старшу і сформовану, яка знає, хто вона і яке її призначення. Мені потрібне було це спілкування. Це був час і місце відновлення рівноваги.

У нас були класні стосунки. Сприймала їх як ситуацію, яка сама відбувається. Це як історія, в яку ти заходиш, і маєш прожити її, бо у неї є наповнення, сюжет, початок, розвиток і закінчення. Вона відбулася сама собою, а я була її учасницею. Потім я зрозуміла що з ситуації потрібно виходити, бо не знала, куди воно рухається. Все, що мало відбутися, відбулося.

Мені декілька разів доводилося "все кидати", коли бачила, що те, в чому знаходжуся, більше не має для мене значення і варіантів відновлення теж не видно. І цікаво, що рішення відмови — це були найбільш кристалічно чисті, ясні, логічні і врівноважені дії, просто тоді ситуація навколо розкручується, ніби все розпадається і кудись зникає. А от захоплення і занурення часто було гарячим. Не треба так, вичерпує.

У 2013 році я поїхала в Крим. Познайомилася на фестивалі з чоловіком з Індії, який варив чай. Покликав працювати взимку до Індії – перекладати і робити промоцію йога-центру. Поїхала якраз під час революції.

Невідома країна, я сама. Гроші мала тільки 450 доларів – 350 на квиток назад і 100 доларів заплатила за курси масажу. Спочатку була волонтеркою. Мала в йога-центрі безплатне житло і їжу. В результаті я там прожила 4 місяці.

Коли ти просто розважаєшся зі світом, він про тебе піклується. Я була там сама. Нікого не знала, але з'явилися контакти, друзі. У мене не було особливих очікувань, через те так багато яскравих вражень.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Коли дитина народжується, вона ще на 99 відсотків перебуває в космосі - Володимир Сорока

В Індії життя динамічне. Постійні зміни і неочікувані ситуації трапляються. Загальний рух там виглядає більш стихійним – якісь хвилі. Все наплутано, намішано. Хтось біжить, а хтось сидить і нічого не робить цілий день. Засинаючи ввечері не знаєш, які пригоди чекають на тебе завтра. Виходиш на вулицю, бачиш, що хтось сидить біля свого двору – починаєш з цією людиною спілкуватися, і раптом виявляєш, що сидиш з нею уже цілий день.

Коли ти подорожуєш, будь-які незручні чи дивні ситуації глибоко не зачіпають. З них легко вийти. Вони просто є цікавим досвідом.

Індія дуже різноманітна. Інші запахи, кольори, температура. Квіти - великі і запашні. З української зими ти потрапляєш туди ніби в інше кіно, яке намальоване інакшими фарбами.

Життя, як кіно, має багато варіантів. Просто треба не боятися переключатися між ними. Щоб побачити інші, а не лише те кіно, в якому ти живеш.

В роботі часто експериментувала – то я в галереї працювала, то адміністраторкою, то кухарем, то продавала квіти і солодку вату. Не могла зрозуміти, що хочу насправді робити. Сприймала всі ці професії як нові ролі. Але коли дуже швидко розбиралася в кожній роботі, втрачала до неї інтерес.

Чомусь робота — це повторювана дія, яка рідко приносить щось нове, а байдикування якраз часто дає живий інтерес і новизну.

Ходила на багато культурних подій намагаючись зрозуміти до чого ж вони ведуть. Часто зустрічі-розмови - як спосіб заповнити місце, час і зібратися, але не зробити.

Я нарешті знову відчула бажання дії, не для результату, а для її проживання – завдяки своєму хлопцеві. Він завжди включений і зацікавлений, постійно в собі зберігає стан інтересу, яким можна лише дивуватися і брати приклад.

 

Танці. Ми забагато думаємо і замало уваги приділяємо тілу. А воно – інструмент, який може приносити людині багато вражень та інформації. Рух тіла може створювати емоційний стан. В поєднанні зі звуком він виносить людину з буденного існування у відчуття гармонії. Тому почала займатися танцями.

В дитинстві кинула танці, бо не хотіла конкурувати з іншими дівчатками-танцівницями. Тепер шкодую. Не розумію конкуренції. Краще скласти якусь суцільну картинку, ніж розбирати її на шматочки і переконувати, що якийсь із них кращий за інші.

Наше суспільство соромиться демонструвати своє задоволення. Ніби це потребує додаткових пояснень чи виправдань. Якщо тобі добре, то не потрібно це приховувати. А навпаки — обмінюватися.

Мене завжди до якогось моменту підтримували грішми батьки. І завдяки цьому мені не конче було заробляти на житло і на їжу. Тому працювала заради цікавості. Сама себе забезпечую десь 5 років.

Потреба лише заробити гроші – це погана мотивація для того, щоб займатися будь-якою роботою. Бо якщо потрібно просто заробити на життя, людина робить роботу як-небудь.

Але життя спонукає не забувати про гроші. Потрібно зрозуміти, що ти можеш запропонувати світові і скільки це коштує, і яку це користь приносить.

Гроші – це просто можливість урізноманітнювати свій досвід. В дитинстві продавала на базарі хом'ячків і рибок. Зароблене витрачала на бісер.

Всі моменти, коли грошей не було, я намагалася опоетизовувати. Казала собі: "Я йду на каву в Політехніку за 3.50, бо знаю, що вона класна і готується на піску". Вона там ще досі є.

Матеріальна мотивація – дуже важлива. Але вона має прийти після досвіду. Спочатку людина має з'ясувати для себе, чим насправді хоче займатися, а лише потім - як заробити цим гроші.

Робити заради грошей нелюбиму роботу – це продавати своє життя задешево, розтринькувати свій час, просто ставати заручником ситуацїї.

Так. Ревнощі – нераціональна складова. Це бажання контролювати і егоїзм. Вони є навіть у дружбі. Ти хочеш знати про іншу людину більше, ніж тобі належить. Це наслідок того, що ти сприймаєш іншу людину як джерело власного задоволення. Якщо вона з кимось іншим поспілкується, то витратить свій ресурс на іншу людину, а не на тебе.

Я досить закрита людина. Якщо вдається встановити якийсь зв'язок, то я вже його дуже ціную, не вважаю випадковим.

Найбільш печально буває від нереалізованої любові. Це як рослина, якій не дали вирости, огорнутися тілом.

Хочу дітей. Але рада, що цього все таки не трапилось з конкретними чоловіками. Я ще була не готова взяти перед кимось відповідальність за цей світ.

Мама народила мене рано, в 22 роки. Краще не народжувати дітей, поки ти на з'ясуєш, хто ти сама і чого ти хочеш.

Людям потрібно перед тим, як створювати сім'ю, навчитися спілкуватися одне з одним. Мої батьки вчилися вже після одруження. Це все було дуже емоційно і драматично. Хоча мене батьки любили і давали свободу дій, але бракувало більше їхньої участі в моєму житті.

 

Сняться сни, схожі на кіно. В одному сні зрозуміла, що я у Нью-Йорку 200 років тому. Вітер. Іду, з кимось зустрічаюся, і раптом один з районів Нью-Йорка виявляється київськими Позняками. У снах подобаються просторові переміщення і зустрічі з людьми. На одному пагорбі у Нью-Йорку стояв ларьочок, де можна було купити насіння в газеті. Хоча я не фанатка насіння, але там купувала.

Чим пасивніше життя, без особливих подій, тим кольоровіші сни. Якщо ж протягом дня робиш багато і втомлюєшся, спиш без снів, або просто їх не пам'ятаєш.

Я найбільше люблю в житті стан, коли не треба нікуди бігти – можеш вийти з дому, а можеш і ні. Коли є змога розтягнути час протягом дня. Мені здається, Львів має цей характер. І люди саме за цим сюди приїжджають. Тут є можливість розтягнути день на місяць і просто в такій тяглості знаходитися. Тоді і приходять цікаві сни з пригодами.

Часто завдяки музиці буває стан раптового розуміння. Недавно була на концерті гурту Даха Браха. Слухаючи їх я відчула природу свого імені, його український дух. Катерина – прекрасне виразне ім'я, іншого не уявляю для себе.

Прочитала дуже мало книг, набагато менше, ніж хотілося б. Більше дізнаюся завдяки своїм спостереженням за світом.

Світ чудовий і жахливий, він є і міг би без мене цілком обійтися, але чомусь вирішив, що буду тут. Зі мною тут гірше, краще, чи без різниці? Не знаю.