47-річний Василь Мартинюк із Чернівців, 48-річна Ірина Потапова з Вінниці, Наталія Пірго, 42 роки, з Маріуполя, Валентина Савченко, 70 років, і Тамара Жогло, 45 років, із Києва, чотири місяці живуть просто неба на вулиці Банковій біля Секретаріату президента. Кожен із них приїхав сюди, аби вирішити свої проблеми.
На вулиці злива. За невисоким парканом четверо людей у жовтих плащах стоять під деревами. На паркані державний прапор, під ним — цеглини з написом: "Оружие пролетариата". На бордюрі лежать матраци, накриті целофаном.
— Давно ви тут? — питаю у Василя Мартинюка.
— Із 19 березня. Ми вже і голодували, але реакції з боку влади майже ніякої.
Василь розповідає, що дев"ять років тому його продали в рабство в Казахстан за шість тисяч доларів.
— Я військовослужбовець, служив у ракетних військах стратегічного призначення в місті Картали Челябінської області. 16 липня 1997 року ввечері мене схопили двоє, пшикнули чимось в очі, стукнули в скроню. Потім посадили в пікап ІЖ-2715, він у народі зветься "пирожок", і відвезли на "п"ятачок" — з"єднання чотирьох залізничних колій з мостом. Там торгували людьми. Мене продали в обласний центр Джетигара на підпільний завод із переробки опійного маку. Там було ще 22 чоловіки. Деякі працювали вже п"ять-сім років. Серед них були бізнесмени, які потрапили туди за борги. Я втік через одинадцять днів. Мене сховав машиніст локомотива, повідомив міліцію, і в Челябінську на мене вже наряд чекав. Порушили кримінальну справу. Брехали, що винних покарають. Звертався в українське генконсульство в Тюмені, 74 скарги написав, але марно.
— Я почав своє розслідування, — продовжує Мартинюк. — Ниточка тяглася до районної адміністрації. Аби замовк, мені купили будинок — п"ять кімнат, баня, 19 соток городу. Жити можна, але ж душа, — Василь мне червону майку на грудях, — кішки шкребуть. Не змирився, що мене, як барана, — стукає пальцем по скроні, — продали. Але найстрашніше — до цього приклала руку дружина Людмила. Ми розлучилися, у Росії залишилося двоє синів — 18-річний Дмитро і 19-річний Михайло.
А куди ви в туалет ходите?
Держава не може мене захистити. Я ж 74 доби голодував на Майдані, чотири рази в Ющенка був. І нічого, тільки чуємо: борітесь і поборете.
Дощ закінчився. Кілька десятків міліціонерів перегороджують Банкову.
— "Регіони" йдуть, — байдуже каже Василь.
Із боку вулиці Шовковичної чутно вигуки "Я-ну-ко-вич". За кілька хвилин до міліцейського кордону підходить близько сотні людей із синіми прапорами.
— Ющенка бачили? — цікавлюся.
— Кожен день. Приїжджає на чорному "Мерседесі", сидить на передньому сидінні.
— Вітається з вами?
— Спочатку рукою махав. Показував, мовляв, тримайтеся. І навіть цілував. Он Тамару поцілував у лоба, дотепер голову не миє, — жартує Василь. — На день перемоги пообіцяв, що наступного дня прийде і розв"яже наші проблеми. І не прийшов. Тоді я в МЗС розірвав свій паспорт, бо мені сказали, що він липовий. Повернувся сюди — тут вже купа міліціонерів, питають про паспорт. Показую військове посвідчення. А вони: "Твоє місце в бомжатнику". Півтори доби відсидів у камері на вулиці Ремонтній на Дарниці. Завдяки Ірині вийшов.
Білявка Ірина Потапова розповідає, що вже шість років намагається відсудити в чоловіка спільне майно.
— Можливо, доведеться застосувати "круті" міри, — каже Василь. — Зараз у мене є всі інгредієнти для вибухівки.
Витягає з-під целофану пакет: активоване вугілля, нітрогліцерин, кілограмовий пакет аміачної селітри, порожній літровий пакет з-під соку.
— Вугілля активоване для підтримки горіння, — пояснює він, — нітрогліцерин додає кисню. Засипаємо селітру в пакет з-під соку, додаємо бензину чи солярки. У бензин треба натерти хазяйське мило. За 20 хвилин маса згущається. У пакеті робимо дірку, тепер правильно зробити суміш детонатору — алюмінієва пудра змішується з вугіллям та нітрогліцерином. Усе це можна купити в магазині за 17 гривень.
До нас із боку секретаріату підходить невисокий молодий чоловік. Над його брючним ременем нависає черевце. У правій руці блокнот, у лівій цигарка, на зап"ястку під годинником татуювання "Lord", на середньому пальці — скрипковий ключ.
— О, Овчарук Тарас Васильович собствєнной персоною, — каже Василь. — Головний консультант у прийомній секретаріату.
— Обаяшка, — додає Ірина. — Він нам прямо сказав, ще до підписання універсалу, що політики про все домовляться, а в листопаді зроблять Ющенкові імпічмент.
— Коли будуть вирішені наші питання? У вашій присутності було підписане помилування моєму синові, а його не відпускають, — питає Тамара Жогло.
Вона каже, що Руслана незаконно посадили на 10 років.
Завтра отдыхаем согласно прейскуранту
— Тамара Адольфівна, — стомлено відповідає Овчарук. Він усміхається, витягує з кишені пачку легких "Мальборо", запалює цигарку.
— Чого ви усміхаєтеся? Ви вже відмовляєтеся? Відповідайте! — наполягає Тамара. — Ви ж головний консультант, чого ви там сидите, звільніть місце.
— Я ж вам казав, — повільно, розтягуючи слова, відповідає консультант. — У вас пункт три, справу треба переглядати.
— Чого звільнили Чинникова, який збив трирічну дитину? Його мати сміється з мене: "Чого ти тут сидиш? Віднеси їм гроші, буде і твій син удома!" Чого ви не ставите нам біотуалет? Ми ж подавали заявку.
Овчарук мацає себе по кишені.
— Цигарки закінчилися, треба піти купити, — каже та йде до секретаріату.
— А куди ви в туалет ходите?
— Доки відкрита приймальня на Шовковичній, ходимо туди, а так терпимо. За рогом є покинутий будинок.
О шостій вечора люди, що скандували "Янукович", згортають прапори. Жінка в мегафон каже: "Завтра отдыхаем согласно прейскуранту. Без указаний никто не разъезжается!".
— Тариф відробили, — жартує Василь. — Їм платять 90 гривень за день, раніше було 200. Причому платять увідкриту.
3 
1
Коментарі