70-річна Валентина Новікова з міста Моспине Донецької області — цілителька. Дорогу до її дому береться показати перехожий.
— Тьотя Валя усім допомагає, — каже.
Двері відчиняє жінка в косинці. Просить називати її тьотею Валею. На зап"ястку її правої руки червона вовняна нитка — від розтягнення.
— Лікую молитвами, кладу руку на хворе місце — пухлини зникають. Рік тому в дівчинки саркома була. Я її рятувала. Після мого лікування лікарі взяли аналізи, але я знала, що все буде чудово. Батьки приїхали дякувати вночі, не могли ранку дочекатися — проводить у невелику квартиру, де кілька десятків ікон. Крізь напівпрозору тканину фартуха в кишені просвічується 200-гривнева купюра.
Згадує, що здібності проявилися у 18 років:
— Я була заміжня, доходжувала останні дні перед пологами. Зі свекрухою закривали томат на зиму. Наливали його у пляшки й заливали смолою пробку. Я в літній кухні закривала, а вона — у себе на квартирі, смолу розтоплювала в німецькій касці. Свекруха поставила томат у піч і пішла складати дрова, бо я, бачте, не так склала. Накричала на мене: "Щоб ти не розродилася". Пішла й, видно, забула. Я чую: смола горить, павутинками вистрілює. Із переляку схопила каску голими руками і з ґанку скинула. Потім думаю: як же це я руки не обпекла?
Сідає на стілець:
— У цю ніч мені було видіння Божої Матері. Вона сказала: "Тебе Господь послав на землю допомагати людям". Відповідаю, що навіть "Отче наш" не знаю. Вона мене давай уві сні вчити. Я проснулася і на ранок пішла народжувати. П"ять діб мучилася, народила мертву дівчинку. Прокляття збулися, — витирає сльози. — Свекрусі я пробачила. Зараз прибираю її могилу.
Свекрусі я пробачила. Зараз прибираю її могилу
У руках по черзі дзвонять два мобільні телефони. Жінка просить передзвонити.
— Хочуть, щоби завтра молодят благословила. Якось сиджу й мислю: Господи, хоч би подивитися з порога, що у Твоїй обителі твориться. І тут відчуваю, що душа моя віддаляється від тіла й летить. Прилітаю до храму. Двері масивні, широкі. Ніде не видно ні дощок, ні каміння, ні землі — усе кришталеве. Заходжу у відчинені двері, стоїть Ісус Христос, одяг на ньому переливається. Тримає туфлі парусові із застібкою на ґудзику. Одягає їх на мене, бере мовчки за руку й веде у храм. Потім простяг руку, взяв ложечку з повітря і дав мені. Думаю, треба вертатися. Пізніше батюшка з Москви роз"яснив: це місце, де я буду після смерті. Ложка — щоб годувати людей духовно, а туфлі — дар зцілювати людей.
Показує ікону Казанської Божої Матері, яка плаче. Це єдина ікона, яка не стоїть, а лежить на столі.
— Її із вдячності подарував один чоловік. Ікона була стара, я віддала реставрувати. Однієї ночі почула, як вона плаче. Запитала чому. Голос відповів: "Не встигаю відмолювати гріхи всіх перед Господом".
Новікова живе сама.
— Із першим чоловіком розійшлася, бо пив, бив, із ножем за мною ганявся. А із другим прожила довго, думала, до кінця з ним буду. Але розійшлися: збувся сон, який бачила тричі за 25 років до цього. Сниться, що якась жінка каже: "Ти з ним жить не будеш". Думаю: ну як, тільки три роки як зійшлися? Далі сняться дві доріжки: на одній чоловік, я — на другій. І вони в різні боки розходяться. І справді — він із молодою спутався і пішов до неї. Я склала 15 мішків приданого — вони все пропили. Ходив сюди за тормозками, годувала його. І вмер там, а мені довелось ховать.
15 років тому не стало єдиного сина.
— Помер після наведення порчі. Віталик відпочивав у Сочі з дружиною на 9 Травня. Грав із другом і його коханкою в карти. Постійно вигравав, а коханка лишалася в дураках. Вона розлютилася, очі налилися кров"ю. "Через три роки висохнеш і здохнеш", — кинула землю межи очі моєму синові. Так і сталося — за три роки 9 травня у мене на руках помер. Віталикові було 32 роки, 2 місяці й 17 днів.
1938, 21 квітня — Валентина Золотухіна народилася в родині робітників у Росії (с. Семенівка Ізбердіївського р-ну Тамбовської обл.)
1955–1956 — вчилася в сільгосптехнікумі, до пенсії працювала на збагачувальній фабриці в Моспиному машиністом транспортних машин
1958 — вийшла заміж за Анатолія Новікова, старшого на чотири роки. Прожили разом 14,5 року
1960 — народився син Віталій
1972–2001 — у шлюбі з Олександром Ревякіним, старшим на вісім років
1993 — помер син
Два роки підгодовувала 12 котів, яких з"їли бомжі
3 
1
Коментарі
3