"Майже добу нічого не знала про сина"

 

— До цього жила одним днем, — каже киянка 39-річна Віта Бишенко. — Під час Майдану мала відчуття, що це фільм, який от-от закінчиться перемогою доб­ра. Але режисер усе крутить і крутить стрічку. Ніхто не знає, коли фінал. Стала жорсткіша, рішучіша.

Віта працювала юристом у крупній столичній компанії. Сама виховувала сина Тараса. Зараз йому 19 років. Після Революції гідності очолила київський підрозділ громадської організації "Дух нації".

— Заочно закінчила Націо­нальну академію внутрішніх справ. Не з чуток знала, в яких умовах правоохоронці працюють. Синові казала, що не накоїв би, завжди буду на боці міліції. А сама пішла на барикади, — продовжує. — Тарас одним із перших опинився на Майдані. Думала, з глузду з'їду, коли по телевізору все дивилася. Як студентів побили, не могла сидіти. О третій ночі зловила таксі й поїхала. А там сотні таких, як він. Тоді в мене вкрали довіру до силовиків.

Ніч на 18 лютого була найстрашніша. Пам'ятаю, як почалася стрілянина. Майданівці побігли своїх рятувати. У мене в голові не вкладалося. У Росії йде ОМОН, і всі тікають. А у нас 18-річні хлопці в лобову атаку йшли.

Тоді ми з Тарасом загубилися. Дим, кіптява, шини, барикади, купи бруківки. Майже добу нічого не знала про нього. Бігали з подругою від гурту до гурту. Під вечір знайшли. Ноги посічені осколками гранати, опіки на обличчі.

Хлопцями з Майдану почала опікуватися — борщу принести, додому пустити на ніч. По десятку за добу проходили. Втомлені, від поту мокрі, від диму чорні, зарослі. Покришками паленими в хаті смерділо. Коли відмивалися, сідали до столу, на дітей ставали ­схожі.

Тепер відправляємо тих майданівців на фронт. Приймаємо в себе, коли повертаються.

Віта зайнялася правовою допомогою воїнам АТО, збирає посилки на передову.

— Добре пам'ятаю першу посилку, — говорить Віта Бишенко. — На кожній кобурі для пістолетів писали "Смерть ворогам". А на розгрузках — "Низький уклін тобі, Воїне Добра". Відправляємо на передову солодощі, чай, ліки. Бійці просять прислати побільше українських прапорів. Установлюють на відбиту в бойовиків техніку.

Якось Тарас привів хлопців, які з Криму останні ви­їхали. Одразу взяли їх у роботу — спілкування, психологічна розрядка. Це тяжко, це мій час, здоров'я. А люди, які мають займатися реабілітацією бійців, отримують гроші й сидять склавши руки. Не з чуток це знаю. Мій чоловік із пост­травматичним синдромом із Донбасу прийшов, — розповідає Віта. — Нас звело волонтерство. Перша наша посилка пішла до його підрозділу. Потім виявилося, знайомі з моїм сином. Тарас служив у Добровольчому українському корпусі "Правого сектора".

×