середа, 04 січня 2006 17:01

"Не знаю, чи він мене кохає"

 

Маленькій тендітній Лі Ічжен скоро виповниться 25 років. П"ять із них вона прожила у Києві. За батьківщиною сумує, але повертатися не хоче. Я запитала, чому вона взагалі опинилася тут.

— Бо я дуже вірю в Бога. І в долю, — відповіла Лі.

Родина дівчини мешкає у містечку Ханьтан недалеко від Пекіна. Окрім Лі, в сім"ї ще ростуть молодші брат і сестричка. Батьки — 53-річний Лі Мін та 55-річна Куі Лян — лікарі. А дядько Чон Лі, 56 років, працює журналістом. Подобалася ця професія і Лі Ічжен. Але вона не схотіла працювати і вчитися в Пекіні. Мріяла про закордон. Батьки дізналися, що є можливість відправити доньку разом з групою абітурієнтів до Києва.

— Коли їхала, розуміла, що відтепер у мене починається нове життя. Я все його присвячу викриттю репресій проти людей, практикуючих Фалуньгун.

Фалуньгун — це своєрідна релігія, культ, спосіб життя. Головна мета — жити на засадах Істини, Доброти і Терпіння. Але 1999 року в Китаї почалися репресії проти тих, хто його практикує.

— Ти не уявляєш, що там коїлося. Людей били просто на вулицях, забирали в тюрми, катували... Я приїхала в Україну, щоб досліджувати це все. І розповідати світові, щоб люди допомогли зупинити репресії. У Китаї це неможливо, бо немає свободи слова.

Як батькам живеться зараз? — намагаюся переключити Лі на приємнішу тему.

— Нормально. Вони мають приватний будинок у чотирьох годинах їзди від Пекіна. Тато володіє лікарнею. Коли я переїхала в Україну, отримувала багато грошей від батьків — чотири-шість тисяч доларів на рік. Але більше не хочу, шукаю роботу, — з наголосом на першому складі вимовила Лі, — щоб бути самостійною.

Таке неможливо їсти — масло, кефір, молоко... Ужасно

Яке твоє перше враження від України?

— О, дуже важко було! Я перший рік вчила тільки російську. Прийшла на журналістику, ректор мені щось каже, а я тільки очима бум-бум, — закліпала Лі. — Відправив українську вчити, то я ще рік займалась. А вже потім взяли в інститут журналістики. Я жила тоді в гуртожитку. Враження нормальне, але чекала більшого. Бо в Китаї я... — запнулася, — ніколи не було проблем — поїсти, попити, одягтися. Перший рік я не звикла... Таке не можу їсти, неможливо: масло, кефір, молоко... Ужасно. І вилкою...

Виделкою, — підказую.

— Не могла нею в рот попасти. Перші місяці пила тільки суп, суп і суп, — розреготалася дівчина. — У Китаї таких продуктів, як у вас, не їдять. Там рис, фрукти дешеві. А у вас так дорого! Мені українські друзі оце зараз подарували дві пари паличок, а я не змогла ними їсти. Відвикла!

Ти хоч удома за ці роки була?

— Так, два рази. Коли літак спускався на аеродром, я заплакала. А перше враження від батьківщини — спека. І бажання: назад у літак і — в Київ.

Як ти розважаєшся тут?

— Їм у китайському ресторані, — цілком серйозно відповіла Лі Ічжен. — А якщо канікули — їду по різних містах. Люблю на Хрещатику гуляти. Але грошей не дуже на розваги трачу.

Батько багато заробляє?

— Залежить від операцій. Десь тисячу доларів на місяць. А от мамина родина багата була. Вона раніше, до революції, мала свої хори...

Колективи музичні? — перепитую.

— Та нє, — відмахується Лі. — Ну хори. Як у вас Карпати. Великі хори, із золотими рудами. Все держава відібрала. Тато там з нею і познайомився. Він сам з Півночі, в армії служив на Півдні Китаю.

А ти маєш хлопця?

— У Китаї не можна було! — замахала на мене руками співрозмовниця. — Це не є мораль! Батьки б мені такого не дозволили. Трохи зустрічалася з китайським хлопцем, з яким їхала в автобусі в Україну. Але довго не змогла. Він хитрий дуже. Коли я від нього йшла, він мені сказав, що робив мені погано — обманював мене з іншою дівчиною.

Він обманював мене з іншою дівчиною

Наші хлопці кращі?

— Так, дуже! — захоплено відповіла Лі. — Я на виставці одній побачила хлопця. Він грав на гітарі і так красиво співав... Нас спільний друг познайомив. Йому 27 років, звати Віктор. Потім у тій квартирі, де він живе, я одну кімнату займала...

То ви живете в громадянському шлюбі?

— Це не є мораль, як то можна! — вкрай засоромилася китаянка. — Ми друзі. Але я дуже пряма і чесна, тому сказала, що я його люблю. А він усе мовчить. Стриманий дуже. Не знаю, чи він мене кохає... У нас зараз спільний проект. Якось ранком він вийшов на кухню, а я там сиділа і співала пісню, яку сама написала. Йому дуже сподобалося. Він зробив аранжування, і ми скоро запишемо її в студії.

Я попросила дівчину заспівати. Упівголоса Лі почала наспівувати дуже мелодійну, повільну, романтичну річ. Характерно для китайських мотивів — без півтонів.

Це про кохання?

— Ні. Це — про репресії над практикуючими Фалуньгун.

Насамкінець я запропонувала зробити спільне фото. Лі Ічжен вирівняла спинку і завмерла, немов знімається на паспорт.

Та розслабся ти. Давай покажемо одна одній язика!

— Мама мені казала, що це дуже неввічливо і негарно, — по-дитячому прошепотіла вона мені на вухо, але кінчик язика все ж таки висунула.

На прощання Лі по-діловому потиснула руку, дала мені кілька газет про репресії в Китаї і сказала, щоб я їх обов"язково прочитала.

Зараз ви читаєте новину «"Не знаю, чи він мене кохає"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути