"Дівчині не місце в першому ряду на акціях протесту. Можна в другому" - Тетяна Ліходєєва

19-річна Тетяна Ліходєєва, яка 28 січня кинула в лідера ЛДПР Володимира Жириновського жменю квашеної капусти, уже 5 місяців разом з активістами Гостинного двору відстоює його від незаконної забудови. В громадських акціях активно бере участь близько року.

- Важу 40 кілограмів, буває 39, зріст у мене метр 57.  Я не лізу в перший ряд на акціях. Але часто там опиняюся. Раз навіть дуже сильно мене затиснули на якійсь акції, і по животу я тоді отримала сильно. Це не зовсім дівоча справа — бути в першому ряду. Можна в другому.

В яких протестах ти брала участь?

- Почалося все з підтримки білоруської опозиції. У березні торік я познайомилася з білоруським опозиціонером В'ячеславом Сіучеком у "Купідоні" випадково. Сиділи, випивали, я аж всплакнула, бо він мені розповідав як у Білорусі хлопця посадили на два роки за те, що він національний стяг вивісив на центральній площі. Ми почали співпрацювати. Я вивчила розмовну білоруську мову, допомагала перекладати прес-релізи. Потім мене переманили до себе представники Молодого народного руху. Це дуже інтелігентні молоді люди, які співпрацюють з діаспорою. Це дуже класні рєбята.

З Коаліцією учасників помаранчевої революції ти співпрацюєш найдовше?

- Так, це організація, в якій я затрималась найдовше, і йти звідти не збираюсь. 28 червня 2012 року — була моя перша акція з КУПРом. На День Конституції я грала роль неповнолітньої Конституції, зґвалтованої Віктором Федоровичем Януковичем. Ми прийшли під Адміністрацію президента. У мене був зовнішній вигляд відповідний: порвані колготи, спідниця. Я прочитала заяву про зґвалтування для преси. Потім сказала, що принесла з собою фотознімок свого ґвалтівника, і дістала аркуш А4 з портретом людини, схожої на Віктора Федоровича Януковича. Після цієї акції нас забрав Беркут. Посадив в автозак, повіз у міліцію. Це був активний, агресивний і радикальний мій дебют. Керівника нашого Сергія Мельниченка запихнули в автозак першим, він мені махнув рукою: тікай. Я стояла з плакатом, його швидко згорнула і почала йти. Але мене смикнули ззаду за косичку, далі за руку: "куда-куда-куда! Пошли" садись! Бистро! Не виворачивай мне руку!" Я ж намагалася боронитися. Але в мене був плакат, і це заважало. Та й одяг мій тримався на одному чесному слові, тому не дуже пообороняєшся. Нас потім привезли у райвідділок. Було сумно потрапити туди в такому вигляді. Тому що менти ж не розуміли, кого привезли. Вони дивувалися, чому вдень мене привезли , тому що таких подертих зазвичай привозять вночі, - сміється. - Нас протримали три години, і після того відпустили. Мене тоді Сергій відмазав: це дівчинка, вони випадково, перший раз, більше не повториться."

Не розгубилася тоді?

- Треба знати на зубок: "згідно зі статею 63 Конституції я маю право не свідчити проти себе без адвоката". Це те, що рятує всіх активістів, яких затримують і в яких є шанс вийти через три години, бо більше трьох годин вони не мають право тримати в міліції. Треба мовчати просто. Я тоді ще цього не знала. У автозаку їхала в салоні, а Мельниченко їхав за решіткою в багажнику. З міліцією розмовляла — питала, куди мене везуть, що зі мною буде, "ой, капєц, у вас тут страшно", потім Мельниченко прислав мені есемеску, щоб я нічого не казала взагалі. Трошки було моторошно, але я сподівалася на Сергія, бо він розбирається в законах, і на нього нічого повісити не можна.

Як відреагували на твоє затримання батьки?

- Батьки на той момент були не в Україні. Приїхали через три дні. Дуже сильно засмутилися. Їм подзвонили знайомі, сказали, що бачили мене по телевізору. Вони пробили в інтернеті. Ми були в топі новин по телебаченню два дні. Батьки казали мені: "Єто же покушение на жизнь президента". А наступного дня почався мовний майдан. Під українським домом була вся наша організація. Я тоді вдома майже не ночувала. Вдень я приходила додому, тато був на роботі, а мама десь по своїх справах, я спала трошки, а на ніч знову йшла пікетувати. В результаті з батьками майже не бачилася. Газом я там надихалась випадково. Мене попередили мої хлопці, щоб ні в якому разі я не лізла. Але на ранок така заворуха була, що не можна було лишитися осторонь. Я там бігала і трошки попала всередину. Знаю, що ні в якому разі не можна поливати обличчя водою після газу. Тому що газ всотуєтсья, і набагато важче шкірі боротися з цим. Слизова обпалюється. Якщо вже чимось вмиватися — то молоком чи кефіром. Якийсь добродій мене облив, звісно, водою. Таке було відчуття, ніби в голові всі краники перекрили, і все пече, і дихати неможливо. Мені було важче, тому що в мене алергія страшенна на все — починається в квітні і триває до вересня. Я і так дихати не можу. А тут ще це. Сльози течуть, нічого не видно, все пече. Через півгодини вже стало легше і нормально бачила.

Вважаєш, голодування було дієвим тоді?

- Наші активісти голодували — Олександр Місюра, Вадим Лісовий. А я не голодувала. Вважаю, якщо чоловік голодує, він це повинен робити реально до останнього, щоб це мало взагалі якийсь сенс. Але чоловіки нам потрібні зараз здорові і сильні. А голодуючий — ну що він зможе зробити? Це така шкода для організму. В нашій країні це не дієво.

Ми хотіли нагадати владі про мову ще й на з'їзді Партії Регіонів в Експоплазі. Ми, три дівчини, я, Таня Стогневич і Ярослава Пугачова з плакатами мали потрапити всередину, під час виступу перших осіб підскочити і розгорнути плакати: "Я піду в регіонали, тільки б мови не чіпали". Все вже було продумано. Але в них була неможлива кількість охорони — 15 автозаків, внутрішні війська. Мене з Ясею впізнав вусатий дядя в червоному береті й камуфляжі, по рації передав якісь два слова, і я зрозуміла, що треба тікати. Як тільки ми почали розходитись, на нас накинулися кремезні дядьки в цивільному, заломили руки. Ми намагаємось кричати і пручатися — нуль на масу. Поруч стоїть журналіст СТБ, бере коментар в когось дивиться на нас і навіть не повертає камери в наш бік. А картинка там була ще й яка: три дівчинки і купа мужиків, які намагаються з ними щось зробити. Тобто журналісти буле про це попереджені моментально всі. Жодної фотографії у нас немає. Ми майже нічого не бачили, тому що нам голови тримали вниз — просто як злочинців нас вели. А ми ж поприходити туди як лялечки вдягнуті.

В автозаку мене впізнали беркутівці. Трошечки стало легше, бо взагалі було страшно. Цим хлопцям-беркутівцям я під Укрдомом під час мовного майдану дарувала квіти. Казали: "О, девочка с цветами!" Але після того нас виводять по двоє, забирають телефони. Коли я намагалася подзвонити, один в цивільному вихопив телефон і дуже сильно вдарив ним мене по обличчю, - проводить пальцями по щоці під правим оком, - воно моментально опухло й почервоніло. Нас повезли в райвідділок. Забороняли нам курити навіть. Нас допитували — кожного по три години. Всі люди в міліції вже знали як мене звати навіть не переглядаючи паспорт. Один намагався гратися: "Танечка, привет, как дела?" Працівники міліції таким чином хочуть вивідати якусь інформацію. Хай вже краще не приховують, що вороги.

У мене була цікава гра зі слідчим, бо він вперто мовчав. А я якраз напередодні в Контакті прочитала в якійсь революційній групі: "якщо тебе затримають і слідчий мовчатиме, ти теж мовчи. Це така гра: хто перший скаже слово — програв". От цей гад навпроти сидить і мовчить. Думаю, і я буду мовчати. Ми мовчки сиділи в кабінеті 20 хвилин. Я витягнула з сумочки дзеркало, помаду і почала підфарбовуватися. Потім узялася плести косички. Коли перев'язувала другу, він не витримав: "Ну, и что? Давайте начнем разговор". Допитувався, хто, звідки, яка організація. Я на все відповідала: не знаю. Тягнула час. Він сам написав протокол. Дав перечитати. Я сказала, що мені не подобається. Розірвала його і викинула. Потім я перевела багато аркушів А4, бо навмисне писала з помилками. Він псіханув і пішов. Хвилина в хвилину нас випустили. Батьки про цей з'їзд не дізналися. Я їм не розповіла, що мене затримували.

Мамі не вдається заразити тебе своїм страхом за тебе?

- Вона намагається це зробити, але жодного разу ще не вийшло. Немає в мене страху. - замислюється, знизує плечима. - Бувають моменти, коли реально страшно. От сутичка з Беркутом, і в якийсь момент я думаю — а воно того варте? Якщо дійсно треба, то не страшно і життя віддати. Ой, блін, ну це так пафосно звучить, що капєц. Але мені дійсно головне знати, що я все не просто так роблю. Тоді не страшно.

Інтерв'ю з Тетяною Ліходєєвою читайте в журналі "Країна" №158 від 7 лютого 2013 року

×